Мало хто із мешканців Прикарпаття не їздив на Майдан. Хоча б туристом на день-два їздили всі, хто мав хоч якусь можливість. А от тих, хто там жив місяцями чи тижнями, було значно менше. 48-річний різьбяр з Верховинщини Ярослав Будзинович (по-вуличному його називають Ярик) живе на Майдані з перших днів і до сьогодні.

– Пане Ярославе, відколи ви у столиці?

Приїхав ще в листопаді минулого року, на третій день після початку Євромайдану. Десь через тиждень знайшов своїх хлопців, верховинських. Так і тримаємося купи. Сам я з села Бистрець Верховинського району. І доля в мене складна. Мама сиділа за ґратами 14 років, батько – 10, а я – сім.

– Чим ви тут займаєтеся?

Працюю, роблю дерев’яні скульптури.

– Ви їх продаєте?

Звичайно. Зараз ми робимо цікавий ландшафт для одного чоловіка. Він хоч багатий, але справедливий, підтримує Майдан і нас усіх. Але сам я грошей не беру, тому що не користуюся ними, друзі беруть і мені купують те, що треба.

– Як це – грошима не користуєтеся?

У мене нема годинника, мобільного телефону і грошей. Не прив’язуюся ні до чого, навіть до часу. Я – художник-бурлака. Коли ми з друзями заробляємо загальну суму грошей, то вони мою долю беруть, щоб я до них не торкався, і купують, коли мені щось треба.

– І як вам тут живеться?

По-різному. Бо ми всіх слухаємо, але робимо свої висновки. Я до радикалів належу. І не люблю ні «парубіїв», ні будь-кого іншого. Не знаю, може, потім історія доведе, що вони були праві перед народом, але наразі я так сказати не можу. Бо по тому, що ми бачили, як вони поводилися у боях, позитивно про них відгукуватися не можу. Де вони були, коли вони були потрібні? Насправді не хочу всю цю внутрішню ситуацію здавати: хто побіг, а хто на таксі звідси втікав.

– А де ви в цей час були?

Коли «профспілки» горіли, то я був на Інститутській. Потім мене покликали перекрити прохід тітушкам…

– В той момент, коли багато людей загинуло, що тут робилося? Які враження?

Вели на нас відстріл, як на полюванні. Там-от залишилися пробиті кулями липи, за які пацанва ховалася.

– А зараз як вам тут? Вас годують?

Ми групуваннями виживаємо, хтось когось підтримує… Вчора одна жінка, якій пам’ятник можна ставити, бо має два протези (рука і нога), попрала весь мій одяг і нагодувала мене. Цікава вона людина: пенсіонер другої групи, утримує двох дітей і завжди допомагає Майдану. Може пиріжки спекти, а може тапочки купити. А я їй кажу: я ж босий ходжу і влітку, і взимку. Але вона таки впросила мене шкарпетки в неї взяти.

– А багато вас тут?

Раніше був рахунок, скільки нас, а зараз взагалі нема. Багато поїхали на схід, а багато і додому роз’їхалися. Недавно один із наших вісімнадцятирічного сина поховав – він був один із тих, яких у Слов’янську вбили. Поховав тут, у Києві. А ще одного священика з сотні, який один-єдиний раз одягнув рясу, бо ходив у звичайному одязі, недавно в Дніпрі втопили.

– Тобто у Києві продовжують вбивати?

Так, висмикують по одному і вбивають. Почалась прихована війна. Ми ведемо розвідку і знаємо дуже багато. Але врятувати всіх наших не можемо. Трохи відрізняється старий Майдан від сьогоднішнього. Раніше були усі за ідею, а тепер багато кому треба тільки 10 тонн горілки і 100 дівок…

– Але ж мають бути свої, які мають це вичищати…

Так і є, але справжніх меншає, тому й важко дуже. Мені, наприклад, соромно на це дивитися. Бо одні можуть і випити, і закусити, і справу зробити. А інші – ні.

Насправді ми знаємо, хто вбив нашого отця Василя, – інший священик. А все тому, що він виступав проти комерції. Але не всі такі, як він… Я, наприклад, свого часу у жіночому монастирі жив, добре знаю, що таке побожність.

– Багато чоловіків мріють потрапити в жіночий монастир, сподобалося?

Я не мріяв, бо там важче. Моє життя таке: сім років відучився, сім років відсидів, а сім років в монастирі пробув! Написав три книжки, які не можу досі видати. І навіть не справа у грошах, просто часу не вистачає, щоб тим зайнятися.

– А за кого ви б голосували?

Назву одного, який, якщо б відмовився від сану духовного, то став би достойним президентом, – це Любомир Гузар. Більше я не бачу людей, які гідні цього поста. Якби він не був такий старенький, то однозначно потягнув би цю ношу. Проте, на жаль, ми здебільшого не прислухаємось до тих людей, які кажуть істину.

– Але він і сам ніколи не виявляв бажання балотуватися.

Він і не виявить. Якось мені вдалося з ним поспілкуватися кілька годин поспіль, тоді я зрозумів, що це чудова людина і таких, як він, більше нема.

– Доки ви збираєтесь тут пробути? Не розчаровані тим, що зараз відбувається?

Сумно не за тих, які йдуть звідси і розчаровуються, сумно за тих, які настільки розчарувалися, що вже не хочуть повертатися. Вони залишилися без стержня. Бо не пішли ні за одними, ні за другими.

 

 

Розмовляла Тетяна СОБОЛИК