Якось

ЛЬОТЧИК

Летів якось рік тому мій приятель Дмитро зі своїм товаришем з Києва до Ужгорода. Летів у літаку АН-24, в бізнес-класі, на кілька днів по роботі. Але який там бізнес-клас – ширмою відгороджений від решти салону, ну, ноги можна витягнути, і ще віскі наливають. Словом, Дмитро з товаришем до середини польоту вже добряче випили, а з іншого боку сидів ще один пасажир, мабуть, якийсь важливий бізнесмен – з дорогим годинником, портфелем, і час від часу скептично поглядав на сусідів, які випивали. І от розпашілий друг каже Дмитрові: “А міг би ти таким літаком керувати чи слабо?” А той йому: “Хто – я? Та для мене це як великий триколісний ровер. Стюардесо, можна вас на секундочку!” – кличе стюардесу. Тут треба уточнити, що колись Дмитро у дванадцять років вперше стрибнув з парашутом, потім закінчив військово-авіаційне училище і налітав більше 500 годин у винищувальній авіації, причому пілот він з діда-прадіда, його батько командував якоюсь дивізією. Приходить стюардеса, і він її питає: “Хто командир екіпажу?” Вона йому: “Джузеппе Пероцці”. “І чого це у нас вже іноземці на внутрішніх рейсах літають? Покличте його, будь ласка, до нього є серйозне питання”, – вимогливо каже Дмитро. Тут приходить командир, дійсно італієць, сяк-так говорить українською, і мій приятель йому пояснює, мовляв, я військовий льотчик-винищувач і дуже хотів би подивитися на вашу роботу, згадати молодість. На превелике здивування двох інших пасажирів бізнес-класу, командир взяв Дмитра під руку, завів до кабіни і посадив у своє крісло. Вони якийсь час перекидалися різними жестами, зрозумілими тільки фахівцям, а потім італієць напівпошепки, щоб не почули в ефірі, запитав: “Хочеш зі мною посадити літак?” Дмитро, не роздумуючи, кивнув, і через кілька хвилин вони вдало приземлили літак в аеропорту Ужгорода. Прощаючись, командир потиснув Дмитрові руку і сказав: “Знаєш, чому я тебе пустив за кермо? Я сам 15 років прослужив у військовій авіації…” Через кілька днів мій приятель реєструвався на зворотний політ і звернув увагу, що той пан з дорогим годинником і портфелем теж летить назад цим же рейсом. У залі очікування він раптом підійшов до Дмитра, відрекомендувався і почав бесіду: “Я страшенно боюся літати літаками, для мене це величезний стрес, і перед кожним польотом я п’ю заспокійливе. Лечу я з вами недавно в Ужгород і бачу, як двоє мужиків (тобто, ви і ваш колега) всю дорогу глушать віскі, а потім один з них іде в кабіну пілотів і, як мені видно в прочинені двері, в командирському кріслі веде літак на посадку. Мене аж у жар кинуло. Перше, що промайнуло в голові, – це точно якийсь розіграш, який мені влаштували друзі, знаючи про мій страх польотів. Це взагалі в їхньому стилі, мабуть, все знімають на камеру, і зараз на виході розіграш урочисто розкриється. Виходжу – ні кульок, ні камери, ні ажіотажу… Третю добу мучуся, що ж це було?!” Ну, Дмитро пояснив йому суть справи, і весь зворотний політ вони сміялися.

Колись

ОКУЛЯРИ

Зі мною працює співробітниця, представник нашої компанії. І ось ми з нею їдемо її автомобілем у славне місто Рівне, яке, як відомо, розташоване не дуже далеко від Франківська, але достатньо, щоб на трасі розігнатися до 120 км/год. За кермом, природно, дівчина. І ось вона вирулює на трасу і починає жваво розганяти авто. Машина при цьому якось підозріло скрипить і погойдується, а на дорозі досить багато снігу і льоду. Тут я замислююся про тимчасовість свого існування і кажу: “Пристебну я, мабуть, ремінь безпеки”, на що дівчина мені відповідає: “Ну, тоді я окуляри одягну”.