Доки серед нас будуть запроданці, в країні триватиме те, що зараз відбувається, говорить священик на недільній Службі Божій. Напевно, немає такої верстви людей, яка б не говорила про політику. В ній намагаються розібратися, від дій тих, хто в ній, не знають, чого очікувати. Минули часи, коли найстрашнішою статтею в газеті був текст на кшталт «Сусід вбив сусідку, бо та крала в нього городину». Маємо інші жахи, коли для вбивства не треба причини – просто тому, що йде війна.

Гарячий схід – жива рана на тілі країни. Рана не загоюється, щодня сочиться новою кров’ю. Все виглядає так, ніби ми прокинулися великими, а піжама наша замала. Замість неї на кріслі біля ліжка лежить воєнна форма – гарно складена і якраз по нас скроєна. Маємо її вдягати. Мусимо дорослішати. Війна з власними шкідливими звичками – теж важлива складова «перезавантаження» країни.

Згадую такий собі «стоп-кадр»: будучи в Києві і випадково проходячи попри посольство Росії, побачила цікаву картину. Всі знають джерело походження вбивств і жаху на сході. Після ще одного збитого літака з півсотнею вояків на борту маємо черговий сплеск народного гніву. Будівлю посольства закидають всіма підручними (і не тільки) матеріалами. Батьки з малими дітками на руках, молоді пари з песиками на повідках, велосипедисти і мотоциклісти. Всі з захватом знімають на фото-відео це дійство. Радість і музика (з перевернутої і розбитої “Тойоти”). З вікна джипа, що проїжджає повз, на асфальт вилітає недопалок. Вздовж бордюрів, як на виставці, залишені пластикові стаканчики і пляшки. Як казав Задорнов, “цьому народу все одно, яка буде влада”.. Доки будуть ті, хто з захватом дивиться на розруху і сам бере в тім активну участь. Бо справді, всі, хто хоче боротьби, мають бути на фронті, а не спостерігати і критикувати у своїх спокійних містах.

Ще одна фраза з недільного казання: «Як би звірятко не копіювало повадки людини, воно ніколи не стане нею». Мова йшла про святість і про те, що людина може бути праведною і малогрішною, але Богом вона ніколи не стане. І все ж правильно. От думаю: Росія собі намагається стати визволителем, центром культури-віри і пупом Землі. Але чи вдасться це їй? Та нізащо. Поки є ті, хто вміє відрізняти світло від темряви і готовий боротися за власне світло. Прогнила царська влада і її підопічні з закритими очима і вухами – не те місце, де хочеться жити. За це і воюємо. «Хай навіть ціну на газ піднімуть на третину. Краще нам тут згоріти, чим там – задихнутися», – переклала і цитую рядки одного з випусків 95-го кварталу. Я не є палким любителем сльозоточивих виступів, але коли артисти зі сльозами на очах співають «Крим ніколи не буде Рашою»… Думаю, що за зароблянням грошей і розвагами у них стоїть щось більше – душа. Яка, попри нібито вагу в пару грамів, має значно більший об’єм.

А у складі української душі маємо і затерті плями минулого, і свіжі рани теперішнього, і незламну віру в майбутнє. І хай це пафосно звучить, але «ще нам, браття українці, усміхнеться доля». Зрештою, кажуть, коли з проблеми сміятися, вона образиться і піде. В нашому разі одного сміху замало, варто пам’ятати, що воєнна форма є в кожного з нас. І навіть у мирний час (який, вірю, скоро настане). Боротися варто: з боягузом і корупціонером, з запроданцем, з холоднокровністю і пасивністю, з сміттям на узбіччях і лайкою на язиці. З усім, що є в кожному. Варто молитися за тих, хто стали жертвами, і за інших, щоб вони ними не стали. Для цього не конче мати зброю і бронежилет. Потрібен час, а поки ми живі – він у нас є. Зрештою, за циклом боротьби йде хвиля примирення. Принаймні, мала би йти. Принаймні, я вірю в це.