26-річний юнак із Костянтинівки Донецької області, врятувавшись із полону, проходить реабілітацію в Івано-Франківську.

Його звати Артем. Без прізвища. Бо ж там, удома, мама з братом залишилися. За них лячно. Наразі терористи внесли Артема до списку «особливо небезпечних». Адже юнак увійшов до лав патріотів ще за рік до того, як усе це сталося.

«Ще не вмерла Україна?»

Увечері 30 квітня по нього прийшли. Вибивши вхідні двері, витягли просто з хати. Бризнули балончиком у вічі, запхнули кляп до рота та кинули в багажник. На мамин розпачливий крик відповіли, що треба було краще сина виховувати.

Очуняв юнак у міліційному відділку (який уже захопили терористи). Прив’язаний до стільця, просидів так цілу ніч. Вранці його битами «привітали» з першим травня. Потім повезли до Слов’янська в управління СБУ.

Закрили в підвалі, де з Артемом опинилися ще кілька десятків таких самих «політв’язнів»: костянтинівський активіст, львівський журналіст, київський режисер, донецький блогер, дніпропетровець із Нацгвардії…

Там він прожив три тижні, точніше – проіснував. Постійно зв’язані руки та зав’язані очі. Розмовляти не можна. Спати заборонено, лише вдень вдавалося кілька годин подрімати. Вранці та ввечері – каша, хліб і вода. Іноді охоронці шкодували полонених і давали цигарки. Часом навіть розмовляли з ними, здебільшого розповідали «новини», у яких дискредитували українських військових, вигадували небилиці про їхню тупість і бездарність.

Перших кілька днів сильно били під час допитів, морально тиснули, ображали. Цікавились, які провокації готуються на 9 травня та де націоналісти ховають зброю. Били й після допитів, уночі. Палицею або електрошокером під коліно, при цьому зухвало запитуючи: «Ну що, ще не вмерла Україна?»

Перший тиждень Артем ледве пригадує, каже, все, немов у тумані. Через шок. Потім почав звикати. До постійного очікування найстрашнішого. Терористи відверто казали, що роль полонених уже визначена – у разі необхідності вони виступатимуть живим щитом.

Потім Артема перевели у КПЗ, де він просидів ще тиждень. Там уже не били. Натомість психіка хлопця почала «здавати». Більше несила було терпіти. Хотілося кричати від безвиході. Найдужче мріяв знову побачити сонце і відчути волю.

Додому – зась

Одного ранку охоронець наказав Артему вмитися й готуватися на вихід. Терористи повезли юнака до міста Ізюм на обмін українським працівникам СБУ. Так і зробили. Тільки от на кого саме його обміняли, Артем і досі не знає.

Хлопцеві купили новий одяг і дали грошей на квиток до Дніпропетровська. Там уже чекали свої, які й допомогли влаштувати його на реабілітацію до Івано-Франківська. Зараз Артем проходить обстеження в лікарні, потім тимчасово мешкатиме в приватній садибі поблизу Яремче.

Наразі нічим не займається, просто гуляє містом. Водили його й до психолога. Артем запевняє, що вже майже оклигав від того жаху.

Щоправда, додому поки що – зась. Адже там уже чатують. І ще раз пережити таке пекло він навряд чи зможе. Та й у Костянтинівці багато чого змінилося. Друзі Артема по телефону розповідають, що на всіх блокпостах тепер стоять чеченці.

Маму та брата хлопець планує звідтіля забрати. Однак, хоч він і запевняє їх, що йому затишно в Івано-Франківську, мама категорично відмовляється переїжджати в будь-який західний регіон. Незважаючи на те, що дотримується нейтральних політичних поглядів. Відтак сім’я обиратиме між Харковом та Києвом. А сам Артем планує записатися добровольцем у донбаський батальйон.

Повернути радянську ковбасу

До речі, зацікавлення Україною в Артема з’явилося ще змалечку. Сам не знає, звідкіля. Просто подобалося читати україномовні книги, вивчати історію України, її традиції. Згодом перейнявся патріотичними ідеями. Разом із нечисленними однодумцями намагався організовувати різні акції. Друзі постійно засуджували діяльність Артема, мовляв, це якось не «по-донецьки».

Чимало знайомих юнака підтримують так звану Донецьку народну республіку, незалежність Донецька від Києва та приєднання до Росії. Як згадує хлопець, всі його викрадачі та наглядачі в полоні були місцевими, які просто продалися терористам.

«Багатьом жителям сходу взагалі байдуже, – продовжує юнак. – Вони просто хочуть повернути радянську ковбасу за 2,20 рубля. Звісно, є люди з проукраїнською позицією, це, зокрема, й ультрас. Але їх мало. А більшість просто сидять по домівках, бо бояться».

Інша цивілізація

Артем переконує, що ситуація в центрально-східній Україні наразі відчутно змінилася. Наприклад, у Харкові та Дніпропетровську активно поширюються патріотичні настрої, чимало тамтешніх містян тепер можна побачити у вишиванках, а свої автівки деякі розмальовують національними орнаментами.

Насамкінець хлопець зізнається, що був вражений, приїхавши в Івано-Франківськ. Адже ще ніколи не бував у Західній Україні. І зараз розуміє, що тут усе інакше. Особливо дивують дрібнички. Як-от те, що замість звичного «Добрий день» тут вітаються «Слава Ісусу Христу». Або ж численні каплички попри дорогу.

Та найдужче Артему сподобалися Карпати і старовинна архітектура Івано-Франківська. При цій згадці юнак раптово обриває розмову і каже, що мусить іти, адже так давно хотів побачити міську ратушу, а вже сутеніє, тож може не встигнути все роздивитися.

 

Наталія МОСТОВА