Іванна Погребенник народилася 26 серпня 1985 року в Херсоні. З 2003 до 2009 року проживала в місті Більбао у Країні Басків, Іспанія. У 2005-му – клавішниця та бек-вокалістка в панк-гурті «Hereges» (Іспанія). З 2010 проживає в Івано-Франківську. З 2011 до 2012-го – фронтвумен в рок-гурті «No Pasa Nada» (з якого, за її словами, була вигнана за те, що погано співала). З 2013-го сформувала групу «Орбахоса». Автор текстів і музики.

– Давай з самого початку… Коли ти вперше причастилася до музики?

Я мала слух і почуття ритму і дуже хотіла грати на барабанах. Коли мені було років десять, мама відвела мене в херсонську музичну школу. Там виявилося, що спеціальність «барабани» є, але криза і установки немає. Однак вчитися хотілось, і так я стала бандуристкою. Закінчила музичну школу. Все йшло досить рівно. Але паралельно я писала пісні, хоч нікому їх не співала і не грала. Років у десять я придумала, що коли виросту, то в мене буде гурт і він буде називатися «Орбахоса». Це насправді назва одного іспанського неіснуючого міста з роману Гальдоса. Коли мене у роки два-три питали, ким я хочу стати, коли виросту, то я казала: Аллою Пугачовою. Така-от жесть (сміється). О! Ще згадала: ми тоді жили в Херсоні в однокімнатній квартирі вчотирьох, і мені толком не було де репетирувати в хаті, то я собі знайшла чарівне місце в туалеті на унітазі… Там була така акустика! І я там дуже розкривалася, бо мене ніхто не бачив, але всі чули.

– Ця іспанська назва групи… Що було першим: твоє життя в Іспанії чи любов до неї?

Першою була любов. Прищепили мені її батьки, вони обоє вчителі іспанської. Познайомилися в Києві, в інституті, коли вчилися, а потім їх направили в Херсон у школу на роботу. Так мама-східнячка і тато-гуцул опинилися на Півдні, і я, відповідно, з ними. Скільки пам’ятаю себе, стільки пам’ятаю іспанську навколо себе – в школі, вдома, з колонок, з книжок. Вона в мене третя рідна, насправді. Потім почалася криза, батькам не платили зарплату по півроку, і вони поїхали на роботу в Іспанію, а ми з молодшою сестрою лишилися в Херсоні з бабцею і так прожили  два роки. Мені виповнилося сімнадцять років, і в мене було два варіанти – їхати вчитися до Києва або поїхати пожити в Іспанію. Я обрала друге. Планувала на рік чи два, а вийшло на довгих сім. І самий сік, що потрапила я в Іспанію, але в Країну Басків. А там зовсім інший світ, мова, традиції, менталітет – це було таке собі «два в одному», і я дуже багато взяла від басків. Вони дуже свободолюбний і чесний народ. І дуже впертий. Такі собі іберійські гуцули.

– Ти там пробувала займатись музикою?

На першу зарплату я собі купила синтезатор італійської фірми «Farfisa» і почала писати пісні. Грати толком не вміла. Колись в музичній школі ходила на факультатив з фортепіано, і там мені показали елементарні акорди, але це все призабулося, і я просто сідала за Фарфісу – так я її називала, як живу істоту, як кота – і пробувала інтуїтивно грати. Десь за рік я вже валила, як має бути, місцями кривувато, але дуже емоційно. Я досі на всьому граю кривувато насправді – якийсь в мені поламаний метроном сидить чи що (сміється). Потім був період, досить короткий, коли я була беквокаліскою і клавішницею одного баскського гурту «Ereges». Репетирували ми дуже весело, але на сцені так ніколи і не виступили. Це було таке собі хобі для всіх. Цікаво, що репетиційна база у нас була в монастирських келіях, перероблених під репетиційні приміщення. Років двадцять тому в старій частині міста була церква, але на території старої частини міста церков було забагато і одну з них продали місту, для того щоб зробити там культурно-мистецький центр. Назвали Більбо-Рок, а з келій зробили репетиційні бази і студію звукозапису. Там дивовижна акустика і енергетика. Ось там я фактично і проводила весь свій вільний час.

– Чому ж не склалась твоя музична кар’єра в Іспанії, де ситуація мала би бути набагато сприятливішою для молодих талантів?

Я дуже багато працювала, з ранку до вечора, мала тільки один вихідний. Потім, коли пішла працювати в казино, то вихідних було більше. Але витиснута була, як лимон, взагалі нічого не хотілося. Все, що я хотіла, – це додому, в Україну, і не дуже сильно рвалася пускати в Іспанії коріння. Добре я себе почуваю тільки вдома. Як би комфортно мені не було десь, але по-справжньому добре мені тільки тут.

– Ти бачила ситуацію з незалежною музикою в Іспанії і зараз бачиш її в Україні – можеш порівняти?

Гмм, як би то пояснити… Це небо і земля, але там це земля, а в нас це небо. Там на державному рівні створюються і фінансуються всі умови для розвитку музики на локальному рівні, є сила-силенна виходів в будь-які двері. Це ніби й добре, але це зона комфорту, така собі земля під ногами. У нас все навпаки: якщо ти вже вирішив займатися музикою, то маєш бути готовим до всього. І від цієї хаотичності, невпевненості в тому, що буде завтра, браку грошей, приміщень, якісних фестивалів і зеленого світла на ТБ чи радіо народжуються іноді такі цікаві проекти, гурти, виконавці, що це дійсно якесь явище… дуже особливе і вилюблене. Як дитина, яка народжується в любові. Таких випадків, на жаль, не дуже багато, але коли вони з’являються, їх видно і чути за кілометр. Є одна спільна штука і в них, і в нас – попса. Але в них попса сприймається дуже легко і без цього чистоплюйства і хіпстерства. Ну, є і є. Не добре і не зле. В нас це якось болючіше, ну, але, в принципі, ясно, чому.

– Чому?

Бо там є місце всім – і попсовикам, і рокерам, і фолкерам, і фрікам, і решті, й суспільство дуже вільне і незаангажоване. Ми рухаємося в тому напрямку, дуже повільно, але рухаємося. Останнім часом, правда, все швидше і швидше, цим аж пахне в повітрі.

– Пахне? Війна ж в країні… Що дає такі підстави для оптимізму?

Ця війна дуже страшна. Це рана, яка буде кровоточити і даватися чути ще протягом десятиріч. Це дуже сумно, але нею пахло теж вже дуже віддавна. Для оптимізму підстав насправді мало, бо в наших політиків, та і в усіх людей, пам’ять дуже коротка. Але позитивними змінами мені пахне, і я з цим нічого не можу зробити. От зараз – це не для інтерв’ю, це я просто вам розкажу – от пісня «Моя любов повинна померти», я її написала 18 лютого під ранок. Я не могла дуже довго заснути, ніби мучило щось, і тут мені прийшов до голови той мотивчик і фраза, я схопила гітару, виявила, що там лиш один акорд, включила вебку, щоб записати чернетку, і тут мене поперло, я увійшла в якийсь такий стан… Я тоді мало що контролювала, і той похоронний марш в кінці просто придумався на ходу. Так от, я записала її і лягла спати, прокинулася в обід і цілий день в онлайні дивилася на ті жахи, що творилися в Києві. Ввечері сіла на поїзд і поїхала на Майдан. Приїхала через тиждень. Раптом згадала, що щось там я тоді таке чорнушне і світле записала. Включила той запис і лиш тоді зрозуміла, про що насправді та пісня: вона про любов, про принесену жертву, про кармічність, навіть про Ісуса Христа. Таке… Цю історію лише ви знаєте, мені якось незручно це розказувати на загал.

– Та тю… А чого не в інтерв’ю? Сильно…

Просто мене дуже короблять всі ці пісні, які виросли, як гриби після дощу, з тегом «майдан»…

– Я все-таки, з твого дозволу, обмовлюся про це.

Ну, трапляються іноді й дуже хороші пісні, але загалом це якесь графоманство, піар на людському горі. Добре. Давайте. Але тільки обмовкою тоді, бо інакше мені аж зле стає…

– Ти зачепила насправді болючу тему… Де межа, в такому разі, професійному цинізму? Дійсно, інколи складалось враження, що відомі артисти стояли на Майдані саме заради піару…

Цинізм, в принципі, був, є і буде, його не всі насправді бачать. Для більшості людей під час мирного Майдану всі ті виступи були просто розвагою, формою зігрівання, підняттям бойового духу і оптимізму, інакше було б важко вистояти днями і ночами на таких морозах. Але є одне але: були музиканти, які і співали, і ночами стояли серед людей. Ті ж «Дах Дотерс», Ірена Карпа. Я бачила їх постійно серед людей: і вдень, і вночі, і в мирне стояння, і коли людей вбивали. І з піснями, і з чаями, і з вітамінками, які вони просто людям роздавали… Пам’ятаю Сашка Піпу, який на сцені не був, але в найгарячіші моменти – завжди. Положинського теж… От бачачи таке, просто стає тепло на душі, коли і в радості, і в горі вони з людьми. Нікого не хочеться засуджувати, у всіх різні обставини, але якщо “разом і до кінця”, то це ж не пусті слова. Просто дуже приємно, що деякі слово тримають. А іншим Бог суддя, і це насправді не тільки музикантів стосується.

– Давай повернемось до музики. Ти зараз дописуєш дебютний альбом, що це має бути?

«Дописуєш» – то голосно сказано, ще і половини немає. Був період, коли мені взагалі не співалось і не писалось, але зараз поперло знову. Пісні в мене всі дуже різні – це якийсь примітивізм, який іде за руку з глобалізмом. Я людина дуже хаотична, нестабільна, і  творчість моя схожа на мене, як пес на господаря. Зараз я планую записати одну пісню іспанською – її я написала ще років десять тому – з симфонічним оркестром в такому джазовому дусі. Наступна буде мінімалістична, «худа і тупа», скорочено – хіт. Там такий текст: «я повненька, а хочу бути худою-худою, я розумна, а хочу бути тупою-тупою”. А потім тужливе соло на одну ноту, фанфари і конфетті (сміється). Я собі вже і платтячко на секонді придбала, яке ніби шите під цю пісню, і білий батнічок з намальованим силуетом ідеальної фігурки в рожевому купальнику. Не знаю, правда, як ті пісні будуть стояти пліч-о-пліч в альбомі… Але я тим не переймаюся. Я взагалі мало чим переймаюся у творчості. Мені головне, щоб, в першу чергу, перло мене, а якщо це подобається ще комусь, ну то взагалі супер. Може таке бути, що альбом ми запишемо за пару місяців, а може – що за пару років. Це вже як піде. Зараз взагалі поняття «альбом» дуже якось знецінилося, можна просто час від часу випускати пісні, і ніхто навіть не помітить, чи вони є частиною альбому, чи ні. Але все одно мені як повній фетишистці хочеться потримати альбом у руках.

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ