Ніяк не міг зважитися піти до годинникаря. Тепер вже й не згадаю, що саме було причиною такої нерішучості, але зараз то не є аж так важливо. Тим більше, що візит до пана годинникаря таки відбувся.

Ну от, а тепер вже згадав, чому відкладав на ліпший час той візит. Робив це тому, що, по-перше, боявся побачити, що годинникар виявиться ніяким не годинникарем, а простим дядьком, який ремонтує годинники, боявся, що раптом доведеться дуже розчаруватися (хоч і не міг припустити, у чому саме можна розчаруватися; зрештою, ремонтує людина годинники, то хай собі й ремонтує їх, а я, виявляється, боготворю годинникарів, яких ще зроду-віку не бачив, думаю собі, що усі, хто ремонтує годинники, – то якісь такі акуратні праведники з доглянутими рученятами, мовчазні святі, не зрозумілі нікому сподвижники, бла-бла-бла), боявся раптом зрозуміти, що годинникар може виявитися якимось таким страшенно прагматичним чолов’ягою, грубим і недотепним, очікуваним і недалеким. А по-друге, соромився нести ремонтувати дідовий годинник, такий найдешевший пластмасовий наручний годинник, без ремінця навіть, зате із хтозна-яким потенціалом (та нормальний годинник, казав дідо, на базарі такий коштує якшо не шіснайціть, то трийціть гривень, а ти, тойво, піди і дай в ремонт ‘го, най ‘му батарейки помінєют, бо шо то є батарейки помінєти, то копійки коштує, а я потому всьо решта вже сам там дороблю, пасок зроблю ‘му, но, тай файний годинник буде, но).

Я стояв під дверима «Ремонту годинників» і думав, що якщо зараз зайду і покажу годинник, який абсолютно нерентабельно ремонтувати, то маю бути готовим до того, що годинникар ще й обуриться, запитає, чи я, бува, не жартую, чи це часом не якийсь «прикол», виставить мене за двері, побажає мені безліч усього, порадить, куди піти, і т.д.

 «Ну що ж, будемо лікувати», – каже згорблений чоловік із кількаденною щетиною і трохи жирним волоссям, забирає годинник, починає розглядати його під лампою.

Спершу дає раду з іржею, чистить від бруду, знімає кришечку… стоп, не так. Я не хочу деталізувати і розказувати, що і як робив майстер, натомість хочу наголосити лиш на тому, що вразило. А вразило ось що: коли віддаєш годинник майстрові, то до тебе вже нема нікому ніякого діла, бо тоді відбувається якесь таке дійство, у якому є лише два головні герої – годинник і годинникар. Тобто годинникаря вже ніщо не обходить, він собі сідає за стіл із тим годинником і розважається, а ти мусиш стояти над душею і не дихати, і дивуватися, як то людині може бути так байдуже усе, крім якогось клятого поламаного механізму. П’ятнадцять хвилин я простояв, спостерігаючи за усім, що робилося із годинником. Але насправді то називається трохи інакше – то називається «дивитися під руки». Дивно, думаю, як таке моє витріщання не знервувало майстра, чому він, наприклад, не сказав мені відійти, не запропонував присісти чи піти геть і прийти пізніше. 

Годинникар не любить одразу ставити діагнози і припускати, за скільки часу виконає необхідну роботу, не каже, що саме сталося з годинником, хоч сам чудово усе знає. Так само наперед знає, скільки часу буде мружитися над механізмом. Усе він чудово знає. Але не зізнається, бо таки любить, аби йому дивилися під руки, аби думали, чи часом не створюють майстрові якихось незручностей, щоб переминалися з ноги на ногу, ніяковіючи. Але спостерігання за тим утаємниченим процесом анітрохи не заважає майстрові, бо ж він на такі дрібниці не дуже звертає увагу, він собі знає, що якщо й варто зважати на дрібниці, то ті дрібниці мусять бути надзвичайно (по-особливому) дрібними (для прикладу, такими, як деталі під кришечкою годинника, – оце дрібниці, оце годиться).

Годинникар робить перерву, ходить своєю комірчиною, оглядає ті годинники, які висять на стіні, деякі з них ще потребують ремонту, деякі вже, так би мовити, здорові. «Красавці мої, – шепоче майстер, – красавчики мої». 

Пауза.

«Красунчики», – згадує ще одне звертання до своїх «пацієнтів», оглядає годинники, прислухається по черзі до кожного з них, усміхається, глипає на мене з погордою, мовляв, диви, то все я ремонтував, так-так, хлопче, вчися, то все моя робота.

А тепер стосовно деталей. Той годинникар спеціально дозволяє дивитись на все, що він робить із годинниками, мовляв, тут же все очевидно, тут усе просто, як два пальці об асфальт, простішого вже нічого нема, уся суть лише в деталях, виключно в деталях. А насправді йому приємно усвідомлювати, що кожен, хто дивиться йому під руки і бачить, що все справді так просто, очевидно і зрозуміло, не зміг би сам відремонтувати свій годинник.

Я знаю багато людей, яким не властиво розчулюватися і вдаватися до сентиментів. Але все ж вони хоч інколи розчулюються і виливають душу. А потім, звісно, ніяковіють, обривають і припиняють свої відверті розмови, кажучи: «Але то таке». Кажуть це так, ніби усе, про що так щиро говорили, – то щось зовсім несуттєве. Я не зміг написати того, що хотів написати, але будь-які роздуми про любов до деталей мене страшенно зворушують. Я тоді сам собі у чомусь зізнаюся, розчулююся, а потім кажу: «Ех… Але то таке» і йду на балкон годувати своїх птахів, яких, здається, міг би вже нарешті приручити. Але то таке.