Щоліта настає той час, коли вулиці, парки і ресторани всіх населених пунктів України заполоняються вишукано вдягненими юнаками та юнками різного віку. Адже приходить пора випускних вечорів у всіх навчальних закладах – від дитячих садків і шкіл до коледжів та університетів. Дивно, але маніакальна пристрасть батьків помпезно святкувати ледь не кожен етап життя власної дитини захопила й освітню галузь. Випускними вечорами чи «ранками» підводять риску під відвідуванням дитсадка, згодом після закінчення молодшої школи (1-4 класи), після дев’ятого та, врешті-решт, одинадцятого класу. А далі навчання у вишах: випускний на честь закінчення коледжу чи училища, потім святкування на честь отримання диплома бакалавра, через рік – магістра чи спеціаліста. Одним словом, випускний (перефразувавши Хемінгуея) – це свято, яке завжди з тобою. 

І все було би добре, якби ці заходи зумовлювались лише цілком зрозумілим бажанням молодої людини урочисто відзначити отримання відповідного документа. Однак останніми роками випускні невблаганно перетворюються на ярмарок марнославства: діти та їхні батьки наввипередки хизуються дорожезним вбранням, застіллям із вишуканими наїдками, недешевими тамадою та відеооператором чи фотографом. За всією цією поверхневою мішурою губиться глибинний зміст явища – підвести риску під певним етапом своєї освіти та перейти на вищий (і складніший) щабель навчального процесу. 

Візьмімо, до прикладу, найвідповідальніший момент молодого життя – закінчення школи. Пригадую власний випускний вечір рівно тридцять років тому. Кожен із нас був повен радості й надій у передчутті нового дорослого (як тоді видавалось) життя. Майже кожен на той момент вже визначився із майбутньою професією, а відтак і з вузом, у який планує вступати. Наше майбутнє виглядало світлим і передбачуваним. 

Втім, як і зараз, реалії життя виявились не такими райдужними. Хтось наступний День знань зустрів не на студентській лаві, а за заводським верстатом, хтось тієї ж осені одружився. Наступного року більшість із хлопців вдягнули солдатські шинелі. Комусь, на жаль, не судилось дожити навіть до сорока років. Більше половини тих дівчат та юнаків уже давно в пошуках кращої долі оселились на чужині. З огляду на це, символічним і пророчим видається спогад про ранок після випускного. Оскільки ми закінчили «позитронівську» школу, то вирішили зустрічати світанок не на міському озері (йти ж бо далеченько), а на Вовчинецьких горах. Втім, ранок виявився туманним, тому довгоочікуваних перших променів сонця ми так і не побачили. 

Тим не менше, спогади про шкільні роки, а надто про атмосферу випускного вечора й досі гріють душу. Зрештою, щороку буваючи на студентських випускних, щиро тішуся їхньому оптимізму та вірі в кар’єрні перспективи. Хоча у глибині душі розумію, що не кожен матиме змогу чи бажання працювати за фахом, все ж переконаний: отримані знання і дружні зв’язки з одногрупниками не раз стануть їм у нагоді в подальшому житті. А випускні альбоми роками зберігатимуть згадку про найсвітліші моменти їх молодості.