Днями
БЛОНДИНКА
Хлопець працював на заправці, і одного разу в робочий день під’їжджає «Мазда», звідти виходить краля – нафарбована, на каблучках, в короткій спідниці, каже: «Дев’яносто п’ятий» і йде розплачуватися. Коли повернулася до машини, виявилося, що ключі вона залишила в салоні, а двері закрилися. Ну, підходить вона до заправника і просить допомогти. Він їй каже, що пізніше, мовляв, багато машин і т.д… Але все одно знайшов кусок твердого дроту, дав їй і каже: «В прочинене вікно вставляйте і пробуйте натиснути кнопку розблокування дверей у салоні». І пішов працювати далі… Через пару хвилин бачить – біля заправки на газоні по землі котиться якийсь чоловік і рже, аж тримається за живіт. Заправник підходить і питає: «Що таке?» Мужик відповідає: «Та он якась дурепа дротом у дверях колупається, хоче машину відкрити… мвахахахахах…» Ну, заправник каже, мовляв, це я їй дріт дав, і що? Мужик рже, не зупиняється, і пояснює: «Так у салоні в неї подруга сидить і показує їй, куди дротом тикати…»

Якось
ДОРОГА
Про дороги. Без дурнів. Як відомо, в Україні є дві біди… ну, ви знаєте. Якщо перша біда – явище інтернаціональне, тільки концентрація скрізь різна, то другу біду подекуди успішно побороли. Є у мене знайома, яка давно живе в Японії, вийшла там заміж за японця, доньці, порцеляновій східній лялечці, вже чотири роки. Після аварії на Фукусімі вона на місяць-два прилетіла з донькою в Україну, подалі від небезпеки. Якось зайшов я у них в гості, і її мама розповідала, як вона вперше туди приїхала, на внучку подивитися. Поставила вона касету з відео, яке в той день і знімала. Перші двадцять хвилин, поки розмовляли, фоном йшов краєвид Японії. В аеропорту вона сіла в машину, ввімкнула камеру і спрямувала її у вікно машини. І тут я звернув увагу, що за весь цей час камера жодного разу не здригнулася. Колеса не натрапили на жодну вибоїну чи ямку. У нас я можу згадати тільки одну дорогу, на якій машина так само плавно їде, – це Межигірське шосе, воно хоч і вузьке, по одній смузі в кожну сторону, але рівне. А потім знайома розповіла, як на другому році життя в Японії їздила знайомитися з батьками майбутнього чоловіка, які живуть десь у провінції. За кермом сидів наречений, їхали вони в японську глибинку такою ж вузькою і гладкою дорогою, на якій на годину траплялися дві машини, не більше. Попереду майнув якийсь тимчасовий знак, через сотню-другу метрів ще якийсь тимчасовий знак і табличка з ієрогліфами. Японською вона тоді вже розуміла, але читала ще з великими труднощами, тому не розібрала, що там написано. Перед останнім знаком її наречений почав пригальмовувати і подивився на неї з хитрою посмішкою, немов натякаючи: «Зараз буде прикол!» І тут метрів за п’ятдесят від дороги з кущів вискочив чоловік і, на ходу натягуючи і застібаючи штани, побіг до них. Він підбіг до машини, молитовно склав руки і почав кланятися, за щось вибачаючись. У нього був такий винуватий вигляд, що, здавалося, дай йому меч, і він зробить собі харакірі, щоб втекти від ганьби. Вона прислухалась і зрозуміла: попереду на дорозі була невелика за нашими мірками, але величезна за японськими, як миска завбільшки, свіжа вибоїна. Знаки попереджали про те, що попереду небезпека. Поки ямку не встигли засипати, біля неї був поставлений на чергування цей японець, щоб – увага! – показувати водіям, як її краще об’їхати. А тут він ненадовго відлучився справити природну потребу, і могла статися біда – раптом водій не помітить три попереджувальних знаки, розгубиться перед вибоїною, яка раптово з’явилася на дорозі, і не зорієнтується, як її правильно об’їхати!