Selecta (DJ) Boochyaman грає веселу та гарячу музику, яку стисло можна описати як етно-денс чи world-dance-music в діапазоні від алкотрешу до витонченого лаунжу. У сетах пропагує еклектичний підхід, наслідуючи стиль, завезений на українські терени Євгеном Гудзем (DJ Hutz) та Іваном Москаленком (DJ DerBastler) і доведений до максимуму на відомих всьому світу вечірках афтерпаті Gogol Bordello. У складі дуету з київським діджеєм Dubmasta є засновником нового формату вечірок у стилі Choborops, що базується на афромузиці.

Selecta (selector)  – ямайська назва діджея, означає «той, хто відбирає музику для танців». Головним чином Boochyaman асоціює себе з реггі-культурою, на чому завжди робить акцент. Хоча широка музична ерудиція дозволяє йому вільно орієнтуватись у багатьох стилях та напрямках: reggae, dub, ska, cumbia (cumbia–nueva, global bass), afrobeat, afrojazz, etiojazz, afrodelic, kwaito, funk, disco, balkan, gypsy, punk, hip-hop, jazz. Залюбки додає треки з доробку представників українського та світового андеграунду. Резидент фестивалів Chernihiv Jazz Open, «Андріївський узвіз», постійно грає у київських закладах: «Fazenda», «La Cantina», «Gogol BARdello».

– Давай з’ясуємо, що таке діджеїнг і чому просте крутіння музики з магнітофона чи вертушки стало цілим жанром, конкурентним до живих музикантів.

Ця справа того ж роду, що й, наприклад, фотографія – результат залежить від того, в чиїх руках техніка. Я вважаю, що саме призма особистості найбільше впливає на результат. Чим більший досвід, база знань у цій сфері, тим цікавіший на виході продукт. Діджей – це, насамперед, матеріал, селект – збірка треків, які саме ця конкретна людина пропонує слухачам.

Щодо конкуренції. У живого музиканта, який виконує ті ж самі твори, що крутить діджей,  на виході зазвичай або дуже персоніфікована музика, або ніяка – все залежить від якості власної призми, тобто майстерності, обдарованості, ерудиції, сміливості. Якщо це концерт бенду – то це концерт одного бенду, а в діджея в кейсі селект з найкращих творів різних бендів – це все одно, що завжди мати на руках тільки козирі. Але з козирів треба вміти заходити.

– Як ти прийшов до діджейства, коли це почалося, що підштовхнуло?

Все почалося з того, що під час прослуховування музики – а це в мене процес майже перманентний – почали з’являтися думки, що після цього треку непогано було б послухати отой, що вчора вісім разів поспіль прослухав, а за ним – отой, що… і так далі. Таким чином збиралися плей-лісти, в яких були тільки ті треки, що рвали мене на шмаття. Кожен з них можна було ставити на «репіт», але ж за ним – не гірший (сміється). Це перший фактор – внутрішній.

Зовнішній фактор має риси Жені Гудзя та Вані Дербастлера – діджей-дуету “Музичні каскадери”. Їх сети завжди вирізнялись непередбачуваністю та особливим гумором, я дуже хотів робити це в тому ж стилі. Потім з’явилось критичне сприйняття – почав помічати, що не кожний діджей розуміє ту музику, яку грає. Свербіння у певних місцях стало нестерпним, бо я ж вже мав своє уявлення, як має бути на танцполі. Сформувалось потужне бажання «крутити».

Це сталось у 2002 році в легендарному «Бабуїні» на Хмельницького. Був концерт-презентація нового альбому «Фоа-Хоки», підтримати який приїхав Євген Гудзь з «Gogoll Bordello». Він гнав свій неймовірно еклектичний сет, а в мене в голові почав тікати годинничок, що рахував хвилини, години, згодом роки до того моменту, як я вперше крутнув джог програвача та натиснув “плей”.

Зрештою, якщо чогось хочеш – отримуєш. Бог добрий, але не кожний здатен витримати його доброту. Коли, як гриби після дощу, почали з’являтися “балканські дискотеки”, я відчув, що треба щось робити, бо так вже не можна. Я був готовий сказати: “А дай мені!” – і тут же, як за класиком, надійшла пропозиція.

Це було десь в 2005 чи 2006 році. Відкрився новий заклад, хлопці вирішили, що балкан-бітс та джипсі-денс – саме те, що треба для успіху, та шукали когось, хто б це зміг. Я сказав, що можу, мені відповіли: “То ж у бон вояж”. Я поїхав до товариша, який вже впевнено йшов по діжейській стезі, та трохи повчився не лякатись фейдерів, кнопочок та всієї цієї машинерії. Дебют був вдалий. Ми з кумом, як два бандити, таки порвали аудиторію. Збулася мрія олігофрена (сміється).

Але називати себе діджеєм я почав лише роки зо три по тому. Чому так? Тому що діджей, на мою думку, – це людина, яка здатна півтори години тримати танцпол двома треками, по-різному міксуючи, вихоплюючи семпли… Я себе завжди позиціонував як селектора   (ямайський варіант цієї професії), тобто як людину, що відбирає музику для танців, а потім пропонує громаді. Популяризація культури та задоволення потреби у хітах. На Ямайці не пропетляєш: або ти селектор, або маєш підбите око. І не за те, що пустив коней на танцполі, а за те, що не шариш (сміється). Навіть якщо це легенда, бо сам не бачив, це дуже добре мотивуюча легенда.

– Розкажи детальніше про стилі, яким ти надаєш перевагу.

Для мене головний стиль – реггі (даб, ска, денсхолл, раггамаффін – до рагга–джанглу). Це те, що надихає та надає сили жити. Реггі – це ритм серця, ритм кроку – дуже комфортний для людини, й до того ж з потужною ідеологічною базою. Хоча в наш час раста – це, скоріше, субкультура, ніж релігія, але все ж таки спочатку це була саме релігійна історія. Коли звучить реггі, я стаю схожий на щура Роккі, який відчув запах сиру, та завжди кажу: “О!”  Підсвідомо я тягнусь до всього, що має в основі реггі. Зараз багато лефтфілдів та кроссоверів, що замішані на реггі-мюзік.

Інший напрямок – етнічна музика та фолк – кумбія, балкан, циганська музика з усього світу, останнім часом африканські стилі – афробіт, етіоджаз, квайто… Звичайно, фанк, диско, рок… Як резидент Chernihiv Jazz Open Fest, граю джаз – від класики до ейсід-джазу та електросвінгу. Хіп-хоп – окрема тема, він також зараз майже всюди. Я не зациклююся на  окремому стилі: коли слухаю плеєр, вмикаю шаффл – також гарний тренер, іноді цікавенні комбінації підказує. Якщо дуже коротко, моя улюблена музика – та, що качає. І реггі. Реггі качає завжди.

– Українську музику крутиш? Який твій принцип відбору?

З української музики кручу «Братів Гадюкіних», «Перкалабу», «Мандри», «Фоа Хоку», «Сонцекльош», «Вася Клаб», «GrozovSka Band», старі хіти «ВВ», «The Вйо», українську естраду совєцьких часів… Можу ще називати, але без цих справа не йде зовсім. Критерії ті ж самі – лягає на серце, гріє душу, виникає бажання потупати ногою (сміється)… Текст також має значення. Якщо щось цікаве з’явиться з незнайомого – залюбки вкручу. Я завжди слухаю бас, якщо басова лінія гарна – це вже вагома принада. Але все одно, ірраціональне “подобається / не подобається” – головний принцип відбору. Якщо мені зайшло, то й людині на танцполі може сподобатись. Як є “погляд фотографа” – коли людина бачить навкруги кадри, так і діджей має власне відчуття хіта одразу, в комплексі.

– Розкажи детальніше про свій приїзд до Франківська і про ваш спільний проект з художником і музикантом «Фоа Хоки» Дмитром Куровським.

Спільний проект з Дмитром Куровським – це виставка його картин з моїм саундтреком. Почну, мабуть, з того, що в нас однакове коріння: перші 15 років життя ми прожили в Чернігові. Товаришуємо з дитинства – навчалися в одній школі, згодом знайшлися спільні інтереси. Звичайно, насамперед це музика. Музика відбивається у картинах Дмитра, а я знаю,  яка саме, та додаю її до атмосфери виставкового залу, галереї.

Дивитись на картини Куровського у тиші неправильно, бо кожна з них має свій музичний ритм, свою пісню, не кажучи про те, що на деяких картинах присутні видатні особистості з музичного краю світової арт-поляни: King Tubby, Lee Perry, Sly Stone, George Clinton (dr. Funkenstein), Genesis P-Orridge. Це фігури планетарного масштабу, демонструвати їх портрети без музики, що зробила цих людей видатними, – свідомо позбавляти діамант граней. Музика, окрім ілюстративної ролі на виставці, також додає невимушеності заходу – ходи, дивись картини, пританцьовуй – мрія (сміється).

Не буду спойлерити, але скажу, що Дмитро таки знайшов спосіб додати музику безпосередньо до живопису, варто подивитись, як це виглядає. Назва проекту – “Горизонт залишиться чистим” – несе в собі впевненість, що everyting gonna be all right, як співав Роберт Неста Марлі. Музика розквітчує це відчуття у правильні кольори, і це моя зона відповідальності. У Франківськ тягне дуже, реально рахую дні до 24 липня… Франек – місто сили, сподіваюся, що прийме. One Love! Jah Rastafari!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ