Я віддавна думав собі так: «Ага, було б, мабуть, чудово, якби я колись прийшов до церкви босим. Це мусить бути неділя, повна церква прихожан, ні, стоп, навіть не так – не повна церква, а переповнена! Я прийду, перехрещуся, а тоді так спокійно і ніби байдуже перейдуся через цілу церкву, аби усі звернули увагу на мою витівку. Аби шепталися за моєю спиною, аби сміялися чи обурювалися, аби злостилися чи просто кивали головами, двозначно і ліниво». Недавно така нагода мені випала. Бо ось яка закономірність: як тільки у мене з’являється якась немудра ідея, то одразу з’являється ще й нагода утнути те, що я вигадав.

Уже майже місяць я живу у Любліні, мешкаю у кімнатці, від якої можна за півтори хвилини дійти до костелу, якщо, звісно, не витрачати часу на замикання дверей (але ця статистика зовсім не потрібна і не важлива). А важливе от що.

Якось я вирішив викинути сміття. А до контейнера захотів піти не дорогою, а через садок, отже, захотів піти босим. Стою вже, значить, біля контейнера, вовтужуся там, відкрити не можу, нарешті відкриваю, викидаю пакет зі сміттям і… чую, як грає орган, і чую спів. Далі – глип на босі ноги! Оце, гадаю, і є якраз те, що прийнято називати нагодою. У той момент дуже хотілося з’явитися у костелі, зайти розмашистим кроком, засвітити там своїми босими п’ятами, похизуватися розтягненою футболкою, у якій я насправді сплю. Здавалося, що мене мусять прийняти за якогось апостола, за покірного і сумлінного сподвижника, ледь не за схимника, ледь не за святого чи блаженного. Стоячи у дверях костелу, я подумав: «Та ну, я чогось не розрахував. Це ж мусила бути церква, стара греко-католицька церква в моєму селі, з безліччю людей, які мене знають і яких я міг би справді здивувати своїм виглядом». Але шкодувати було пізно, оскільки якась дівчина побачила мене, одразу ж шепнула щось своїй подрузі, та обернулася, почала хіхікати, потім ще хтось обернувся, ще хтось, ще… Я увійшов досередини. Це називається хвилиною слави – я стояв і розумів, що від мене чогось чекають. Навіть ксьондз дивився на мене таким поглядом, ніби збирався дати мені слово. Я сів. Тобто здався. Все, історія про мої босі ноги закінчилася. Але завдяки тому, що вона, ця історія, відбулася, я зустрів (отця) Томека.

Він дивився на мене з висоти два з чимось метри, усміхом показував, що схвалив мій вигляд, але анітрохи не здивувався. Я принишк, боячись, що ксьондз Томек перерве месу і почне у всіх на очах щось у мене вивідувати. Або глузуватиме (як варіант), або скаже щось таке: «Дорогі брати і сестри, погляньте-но на цього хлопчину. Мабуть, йому хтось сказав, що він крутий, оскільки прийшов до костелу босим. Як ви гадаєте, він крутий? Як ви гадаєте, він цікавий і неординарний? Чи, може, він просто-на-просто страшенно передбачуваний і недотепний, га? Хоча сто-о-о-оп, а раптом він думає, що схожий на святого Франциска? Стопудово, дорогі мої, він так і думає. Він розраховує на те, що ви будете захоплюватися. Так-так, саме ви, а не ми, бо я ще не таких кадрів бачив. І взагалі, як на мене, то його номер провалився, чи не так?»

На щастя, усього цього не трапилося. Але реакція отця була дуже скромною і повчальною: ксьондз підтягнув трохи догори свій стихар, аби я побачив, що він одягнений у спортивний костюм. Далі була проповідь.

«Сьогодні я прибирав у себе в кімнаті. І подумав, що будь-який безлад завжди можна від когось приховати. Аби лиш була така необхідність. Але дуже важливо мати когось такого, від кого було б неможливо чого-небудь приховати. Дуже добре, що є Бог, нє? Ну він же ж є, хіба ні? – у костелі чути тихенький сміх. – Дуже класно, що є хтось такий, хто вчить нас лиш у той спосіб, що все про нас знає. Часом ми не хочемо, аби про нас щось знали. А оскільки приховати це неможливо, то одного прекрасного дня ми просто перестанемо робити щось таке, за що нам соромно. Насправді все якось так просто. Ну от зверніть увагу на те, що Господь каже. Він каже, аби ми йшли за Ним. Головне – аби лиш усі йшли за Ним, а хто за ким – то вже не важливо, хто який у черзі – то несуттєво. Аби лиш йшли у тому самому напрямку, що і Він. Ну і, звісно, не мусимо старатися аж так, щоб Його обігнати, бо кому таке треба?»

Я на якийсь час випав, так би мовити, з колії. Думав про те, чому слова отця так повільно до мене долітають. Зробив висновок, що, мабуть, тому, що отець дуже високий. А далі відбулося таке, що сподобалося усім без винятку. Отець каже: «Ну от, я сказав казання, сказав проповідь. Здається, дехто з вас навіть подумав, що я дуже мудрий, але щоб розвіяти усі міфи, я вам зараз щось дуже класне покажу». Отець Томек вийшов на середину костелу, розігнався і зробив не то сальто, не то так зване «колесо», ну точно як у цирку! Такий номер утнув!

Після меси він підійшов до мене, подав руку: «Томек. Отець Томек. Але можна просто – Томек. Я просто Томек».

Дуже приємно. А я – Ромек. Можна просто – Ромек.

 

Він нічого не сказав про мої босі ноги. Зовсім нічого. Пішов, а на ходу обернувся і сказав: «До речі, Ромку, ти в курсі, що я нині потрафив відправити месу за 29 хвилин. Класно, нє?»