Найбільше надихають люди. Все просто. Коли випадкові розмови перетинаються з твоїми вухами. Мені подобається, що місцями зустрічі людей влітку є не тільки прохолодні торгові центри і пляжі, а і церкви. В кожній парафії є прихожанин, який знає всіх (і про всіх) і щедро цими знаннями ділиться. В кожній церкві є священик, якого найбільше люблять за м’якість. І є той, кого поважають за строгість. Ми різні, так і має бути.

  Отже, неділя, початок Служби Божої, люди обговорюють ранкові новини. І цих людей умовно можна поділити на тих, хто заохочує воєнні дії і знищення ворога, і на пацифістів. 

«Нащо берегти країну, бережіть душу і тіло, а решта добавиться», – каже старший чоловік. До нього підходить інший чоловік і простягає руку, щоб привітатися. Перший починає повчати, мовляв, ти прийшов до храму і першим ділом маєш привітатися з Богом, а не зі мною. Жив би ти в часи фараонів і не віддав би честь йому, то вже без голови ходив би. «І ви би без голови ходили, бо що таке кажете – не берегти рідну землю?» – відповідає другий.

Ми привикли жити, знаючи, що нам «нічого не буде». Бо Бог милосердний до нас. Проте все має межу. Скільки разів нам давалась можливість змінити країну, перезавантажити владу, а ми ці шанси ігнорували. Тепер Україна дається нам такою дорогою ціною, і якщо і далі нічого не робитимемо, то гріш ціна такому народові. Треба молитися і робити свою справу. Нам слід бути сильними. Всі олігархи і політики не були б тими, ким є, коли б не мали віри в свою силу. А нам не конче бути ними, а от вірити треба. Це уже жінка говорить іншій жінці власні думки. 

Там проливається кров, а ми на концерти ходимо. І нехай вони і благодійні, але чи не виглядає це все танцем на кістках? Ще одна фраза, яку я почула. Відчуваю себе таємним агентом, почутим хочу поділитися, бо найцікавіші сюжети не в книжках чи фільмах, а в реальному житті. 

На злобу дня згадалась анекдотична фраза: «Пам’ятаєш, ти питав, як справи, а я відповів, що в мене темна смуга в житті? Так ось, як виявилося, це була світла смуга». Дуже хочу, щоб у нас так не було. Щоб градації до темного припинилися врешті-решт.

Тому що милуватися літом треба не через приціл автомата чи телекартинку.  Тому що вода в річці тепла, містом ходять вгодовані песики і п’яненькі волоцюги. І перші, і другі виглядають навіть мило. Небо приємного блакитного кольору, а вітер лагідний. На сході країни війна, когось вона зачіпає більше, когось менше. Люди гучно скандують гасла про Путіна і тихо моляться в церкві. Все відносно, і віриться, що скоро настане абсолютне відчуття щастя для всіх. Принаймні місто Щастя, вже звільнене від терористів, а отже – щасливе. А ще, я звикла вірити людям, особливо тим, які вірять у свої слова.

– Йдіть з миром, – каже прихожанин (який знає всіх) до жінки в хустині.

– Ой, а де той мир, що ви кажете…

– А то ви все зразу хочете. Мир буде, ось побачите…