Те, що Україна перебуває в стані війни з Росією, голосно не скаже хіба що президент та парламент. Натомість у більшості людей вже сформоване чітке розуміння, що на сході України – фронт. Бо там стріляють по українцях і вбивають їх лише за те, що вони охороняють територію своєї держави.

 

Так-так, своєї держави – України. Хлопці воюють за Україну і гинуть за неї. Не жаліючи ані себе, ані близьких, яким доведеться пережити втрату рідної людини, ані ворога, якого треба знищити.

В той час, коли хлопці сидять в окопах на Сході, ті, хто від окопів далеко, починають висловлювати власну думку. І звучить вона приблизно так: «Я не хочу воювати, бо там можуть вбити». Висловлюють цю думку чоловіки, а ще частіше замість них говорять дружини. У них це звучить приблизно так: «Я не пущу свого чоловіка на війну».

І от тепер варто подумати. У нас війна, на якій декілька тисяч наших хлопців місяцями, без ротації, воюють. Невже їх не люблять їхні дружини? Чи вони не сповна розуму? І головне: чому вони там?

Ці питання я не один раз ставив тим, хто переконував мене, що наші люди не зобов’язані там воювати. Відповіді смішні. Чоловіки кажуть: “Я не буду там воювати, поки східняки будуть на “Буковелі” пити пиво” чи “Я не хочу гинути на чужій землі”. А жінки відповідають так: “Якщо мого чоловіка там вб’ють, то хто буде годувати сім’ю?”

Зрозуміти їх можна. Бо жити справді хочеться, причому жити якомога краще. Проте хотів би запитати у скептиків: а що таке своя земля? Україна – це своя земля? Ні? А область – це своя земля? Так? Якщо Росія з боку Придністров’я нападе на Буковину, що будемо робити? Станемо в Снятині і будемо дивитись, як за кілька кілометрів від нас створюють Буковинську республіку?

Може, визначимо, що своя земля – це та частина України, яка нами приватизована? Я викопаю окоп у себе на городі, на тім боці, що ближче до Росії, а ви копайте в себе. Так будемо чекати, щоб москаль прийшов на нашу землю. Але не вбиватимемо того, хто прийде на сусідський город. Бо ж ми воюємо виключно на своїй землі.

Якщо москаль приставить до чола сусіда автомат, то мусимо чекати. Адже сусід стоїть мовчки. І не важливо, що мовчить він лише тому, що просто хоче жити. Мовчить, значить сидимо в окопі на городі і чекаємо, поки москаль перейде через межу. І як тільки він це зробить, ми з лопатами героїчно підемо в бій.

Тепер хотів би запитати жінок. Ви знаєте, скільки там воює чоловіків, які залишили сім’ї? Не знаєте? Поцікавтесь. Я особисто знаю чоловіка, у якого семеро дітей. І знаєте, нічого – воює. Він – сотник у добровольчому батальйоні «Азов». Чого пішов на війну? Напевне, тому, що має яйця, як і будь-який нормальний чоловік.

«Наші гинуть, а їхні – ні!» – кажуть на Прикарпатті. Подивіться на карту. З якої області загинуло найбільше людей? “Як це з Дніпропетровської?” – здивуєтеся. Мовляв, бути такого не може, бо гинуть лише наші. А знаєте, з яких областей гинуть мирні жителі? Правильно, зі східних. Отже, гинуть не тільки наші.

«Там лише наші воюють!» – наголошують у нас. Я об’їздив декілька батальйонів. В «Азові» з Прикарпаття зустрів тільки сімох воїнів. Натомість батальйон на 90% складається з патріотів зі Східної України. А отже, воюють не лише наші.

Вчора біля Донецька загинув росіянин, який воював за Україну і боровся проти Путіна. Я його знав особисто, дуже хороший і сміливий був чоловік. Вічна пам’ять тобі, друже Греку. Знову скажете, що там воюють тільки наші?

Не сидіть у хаті, в кафе чи на роботі. Йдіть на город і рийте окопи. Бо з такими уявленнями бандерівців про війну на Сході окопи вам скоро знадобляться.