Хочу поділитись з Вами однією неприємною історією, яка сьогодні зі мною трапилась. Одразу скажу, що я не прихильник публічних висловлювань, гучних скарг, сварок та скандалів, але не цього разу.

Дякувати Богу, якось так в житті складалося, що не треба було звертатись до лікарів, а навіть якщо й була потреба, то всюди допомагали родичі, друзі, знайомі, бо серед них багато людей цієї благородної професії. Саме так, вважаю, що лікар – це не просто професія, а покликання, велика місія допомагати людям і останніми стають не просто випадкові, а мудрі, чуйні, здатні конструктивно мислити в непередбачуваних і складних обставинах люди.

Але сьогодні я переконалася, що навіть тут без винятків не обійшлось. Вже два роки маю проблему з очима: сильно чешуться, печуть, зранку набрякають, словом створюють сильний дискомфорт. Багато вже перепробувала, у різних лікарів була, але позитивного результату не побачила. Тому за рекомендацією вирішила звернутись до Головчак Галини Михайлівни (Зав. офтальмологічним відділенням центральної міської лікарні, що на Мазепи).

Прийшла зранку до кабінету, побачила чергу людей, спитала чи тут приймає такий-то лікар і хто крайній. Не встигла я договорити, як почула крик з кабінету: “Чого ви їх питаєте, тут треба дізнаватись, де лікар приймає”. На мене наче хтось холодної води вилив, і не встигла я оговтатись, як цей голос продовжував мене лікувати: чи маю я направлення,чи була я по прописці в поліклініці, хто я така і чому я взагалі туди прийшла. Все це продовжувалось на підвищених тонах, безпідставно.

То була та сама лікарка, до якої я прийшла. Тож Головчак Галина Михайлівна перше враження справила неабияке. Я звісно тихенько, культурно відповіла на всі її питання, бо вже так звикла поводитись у наших державних установах: тихіше їдеш – далі будеш… Присіла. Чекаю. Підходить до мене з того ж кабінету ще одна високопоставлена особа (яка я впевнена вже даааавно повинна бути на заслужених літніх канікулах:)) і продовжує розпочату розмову завідуючої і не тільки зі мною, а ще й з літньою жіночкою, яка сидить біля мене.

У мене склалось враження, що я прийшла не в лікарню, а до неї додому і прошу милостиню. Та й взагалі людиною без права, захисту і свободи. Не ходити ж мені всюди з чоловіком чи охоронцем! Взагалі, хотілось сказати все, що я про них думаю, встати і піти. Але найцікавіше мене чекало попереду. Я зайшла і тут почалось, мало того, що зі мною говорила тільки медсестра, лікарка взагалі себе поводила, м’яко кажучи, некоректно: не задала жодного питання, не подивилась очі. А як без цього можна поставити діагноз? А коли мені на повіки поставили якісь смужки паперу (не знаю, для чого вони), я не могла розслабитись і в мене сіпались повіки, лікарка сказала одну-єдину фразу: “дивлячись на те, які ви дьоргані, у вас напевно якесь інше місце чешеться, а не очі”.

Як таке могла сказати лікар, чи просто людина, не знаючи мене? Це не просто образа, це приниження моєї честі і гідності. Після цього я вибухнула, бо якою б коректною і цивілізованою людина не була, але таке терпіти просто неможливо! І це говорить людина, яка знаходиться на такій високій посаді, напевно вона забула, що найвищий статус у нашому житті не фінансовий і не соціальний, а статус – БУТИ ЛЮДИНОЮ!

Ще можна довго розказувати, як вона оглядала бабцю, яка зі мною зайшла: 20 хв її дивилась практикантка чи інтерн під керівництвом Головчак. Інтерн ніяк не могла поставити правильний діагноз і завідуюча постійно їй казала : “Неправильно, дивись ще раз” і це продовжувалось 6 разів! Уявляєте? Вона ще й при цьому постійно приговорювала: «Це добре сюди ходити безкоштовно, хоч би хтось заплатив за візит». Нагадую, що це були досліди на літній жінці, яка ледве зайшла в кабінет! Про яку повагу і совість можна говорити?

А виходячи з лікарні, я зайшла в аптеку, де хотіла купити воду і менше 100 грн. не мала. Навіть тут на мене посипалася лайка. “Це вам що, обмінний пункт і т.д.”.

Це всього-навсього один день, одна історія, дріб’язкова… Але з дрібниць і складається наше життя.

Прийшовши додому, я розплакалась, бо неможливо жити в такому підлому і озлобленому світі. Немає у мене імунітету проти хамства… А воно всюди і скрізь. І не хочеться опускатись до її низького рівня, бо це означає бути таким самим.

Згадались слова Оксани Пахльовської: “Раби-це нація, котра не має слова. Тому й не може захистить себе”. Тому я своє повідомлення адресую тим небайдужим людям, яким теж набридло жити у світі несправедливості, тим, хто хоче щось поміняти навколо себе! Бо вже пора!