Василь Голобородько – один з найвизначніших українських поетів. Його талант цінував ще Василь Стус. Росіянин Йосип Бродський, нобелівський лауреат, у 80-х заявляв, що з українських поетів цієї ж премії гідний хіба Голобородько. Кілька років тому в наших літературних колах теж зазвучали подібні розмови. Зовсім недавно Оксана Забужко знову запропонувала висунути Голобородька на Нобелівську премію.

Тим часом поет вимушено покинув домівку в Луганську у зв’язку з бойовими діями. Нині мешкає в будинку письменників у Ірпені під Києвом, дає численні інтерв’ю і мріє повернутися додому, щоб продовжити улюблену справу – писання віршів і дослідження українських казок.

«Галицький кореспондент» розмовляє з поетом про те, що нині найбільше турбує всіх українців – російську агресію, війну на Сході та її наслідки.

 

– Пане Василю, як вам зараз живеться поза домом?

 

В Луганську стало неможливо жити. А тут всім забезпечений. Є де переспати, помитися, поїсти.

Вдома у мене стаціонарний комп’ютер стоїть біля вікна. Якщо раптом щось зірветься поряд – склом із шиб зарубає. Коли були вибухи, я дивився телевізор з іншої кімнати крізь прочинені двері.

 

– Яка там ситуація з продуктами харчування?

 

Син поїхав до Києва раніше, а я ще залишався. Пішов по хліб, а продавщиця каже – немає хліба. Ну, кажу я, піду в супермаркет. А вона відповідає, що супермаркет уже не працює. Наступного дня я знову пішов до них. Думаю, може, вже привезли хліб. А на дверях оголошення, що й цей магазин закритий.

 

– А яка ситуація з доступом до інформації?

 

У мене було кабельне телебачення. З українських каналів залишилися «Еспресо TV» і «2+2». Довго тримався «5 канал», а потім і його прибрали.

Щодня вибухи, стріляють. І як жити, якщо за хлібом треба їхати десь у місто шукати? А тепер, кажуть, взагалі неможливо хліба в місті знайти. Світла немає, води немає. В селі ж то можна обійтися без цього, а там ти повністю залежний. Тому я й виїхав.

 

– Виїхали без проблем?

 

Боявся, що на залізничному вокзалі будуть перевірять, але нічого. Терористів я побачив аж в Донецькій області. Здаля помітив їхній прапор. А наших зустрів, здається, у Дніпропетровській області. Хлопці стояли з автоматами на пероні.

 

– Ваші сусіди теж повиїжджали?

 

Так, сусід із другої квартири виїхав у Дніпропетровську область. Дехто з приватного сектора в підвалах ховається. Неможливо ж в будинку. Але вони вважають, що обстрілюють (там же обстрілюють постійно) наші. Вони не сприймають української мови і дивляться російські канали. Хоч могли би й «Інтер» дивитися. Та чомусь вони саме ті дивляться.

 

– І весь час слухають пропаганду?

 

Якщо фільм пригодницький, з бандитами – це людям подобається. І обов’язково щось буде антиукраїнське. Я кажу, що весь фільм побудовано для того, щоб оте сказати. «Брат-2», наприклад, різні серіали… Пропаганда йде постійно. Про це і Юрій Іллєнко казав, що йде інформаційна війна, треба щось робити. І лише зараз влада пробує ставити якісь фільтри, щоб перевіряти фільми й не пускати, якщо є щось антиукраїнське. Цим треба було займатися ще 23 роки тому.

 

– Думаєте, ці фільтри зараз допоможуть?

 

Певною мірою так. Якщо телебачення кабельне, то можна на провайдера вказати, ліцензію відібрати чи ще якось вплинути. А в багатьох антени супутникові – у такому разі це неможливо. Так само стосовно книжок.

 

– А як ви ставитеся до наміру українського уряду проводити ліцензування і квотування іноземної книжкової продукції?

 

Це стосується, мабуть, не тільки тих книжок, які мають антиукраїнський зміст. Тим більше, що він може бути прихований. А найкраще маскування – саме те, що вони російською мовою.

 

– Пане Василю, на Вашу думку, чому на Сході все так склалося?

 

У мене завжди був свій погляд на політику Києва щодо Луганщини і Донеччини. І тут йдеться не лише про ці дві області, вони нічим не відрізняються від Харківської, Запорізької та інших. Там ніхто не говорив людям, що вони живуть в Україні. Ну й що, що вивісили прапор та на грошах намалювали тризуб?.. Треба було весь цей час людям розказувати, що вони живуть в іншій країні. Познімати оці радянські пам’ятники. Про ліквідацію радянської символіки були укази двох президентів, але їх ніхто не виконав. І люди жили в тому ж середовищі і з тими ж цінностями, що в радянський час. Вони не відчували іншої країни. Ще постійно підігрівалося, що от «наш» переможе – Янукович, чи «наша» Партія регіонів – і все зміниться. Загалом, майже так і виходило. При перших трьох президентах нічого не робилося, а Янукович вже почав більш агресивно – Митний союз та інша антиукраїнська політика.

 

– Що думаєте стосовно того, що Україна може втратити ці дві області?

 

Я б теж голосував за відокремлення Луганської області, бо й нинішня державна влада обіцяє розширити повноваження місцевої влади щодо вибору гуманітарної політики (тобто пам’ятники яким героям ставити), мовної… Річ не в тому, що вони в Донецькій і Луганській областях будуть «Тамбовську губернію» будувати, а в тому, що братимуть участь у виборах – і президентських, і парламентських, чим впливатимуть на долю цілої країни. В цьому їхня шкода. В такому разі краще рятувати Україну, а не територію двох областей.

 

– Які кроки центральної влади могли б запобігти нинішній ситуації, якби вона зробила їх з початку незалежності?

 

У поляків у якийсь період їхньої бездержавності було покарання за відмову бути поляком. В нас же такого не було. В нас дуже демократична конституція. Всі, хто в 1991 році жив в Україні, – українці. Державна мова – українська. Цим зняті всі питання. Але чомусь вони піднімаються, сто національностей нараховують в Україні. Тоді заходить мова про їхні права і т.д.

Але ж ми не зробили, як естонці: хто не володіє естонською мовою, не отримує естонського громадянства. Ми ж не пішли на таке. Хоча там теж демократія, і весь світ це сприйняв нормально. Їм якось треба було захищатися, бо розчинялася естонська нація. Населення навезли на шахти з усього Союзу. Ми ж не зробили цього.

Також говорять про насильну українізацію. Але ж вона не може бути насильною, ми ж не закрили кордони, як це було в Союзі. Яка б мовна політика не проводилася, населенню нікуди було діватися. А в нас кордони відкриті. Будь ласка, їдьте і задовольняйте свої мовні потреби чи в Росії, чи в республіці, з якої ви приїхали…

Зараз не просто хочуть залишити все, як було, коли належним чином не проводилася мовна політика у східних областях, а нададуть ще більше повноважень місцевій владі. Тобто знову буде плекатися сепаратизм. Це як про того дурня з анекдоту, який сидить на гілці і рубає її.

 

Розмовляв Василь Карп’юк

 

Довідка:

 

Василь Голобородько (нар. 7 квітня 1945, Адріанопіль Перевальського району Луганської області) — український письменник. Член Національної спілки письменників України, АУП. Автор багатьох поетичних збірок, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премій імені В. Симоненка та М. Трублаїні.