«Вперше оголюватись було, звичайно, соромно і незвично. Але я майже одразу відчула кайф єднання з сонцем, водою, з природою, буття з такими самими людьми, як ти, і ось уже чотири роки відвідую дикий пляж у Калуші», – так починається історія нудистки Олі. 21-річна студентка знайшла однодумців випадково: «Ми з батьками пішли в Калуші на пляж на березі Лімниці з боку Вістової. Я пішла прогулятись, зайшла досить далеко від загального пляжу і натрапила на нудистів. Серед них виявилось багато моїх знайомих. Мені сподобалась атмосфера, мене запросили приєднуватись».

 

Калуський дикий пляж відвідує приблизно двадцять осіб віком від 20 до 40 років – як молодь, так і старші сімейні люди. Причому часто навіть найближче оточення нудистів не здогадується про вподобання їхніх близьких і місцезнаходження пляжів, де ті «зливаються з природою». «Ми приховуємо місця, де збираємось, тому що суспільство реагує на нудизм неадекватно, – розповідає Оля. – Люди думають, що ми або психічнохворі, або збоченці».

Оля пригадує випадок, коли якась бабуся прийшла набирати воду, помітила їх, зчинила ґвалт, почала лаятись і викликала міліцію. «Пов’язати» нас не встигли – ми втекли. Були випадки, коли до нас хотіли притусуватися чоловіки, які, очевидно, переслідували мету сексуального задоволення. Їх дуже швидко переконали, що вони помилились місцем, адже нудизм не має нічого спільного з сексом».

У зв’язку з цим на всіх нудистських пляжах діють три неписані правила: заборонено збуджуватись від споглядання оголених тіл, фотографувати і розповсюджувати будь-яку інформацію про нудистів. Звичайно, початківцям іноді важко змиритися, що нудизм – це не еротика, а стиль вільного життя, свободи і природності. А якщо так і не вдається, то вони вертаються на загальний пляж. «Час від часу на нашому пляжі з’являються нові люди, – каже Оля. – Чесно кажучи, я не особливо цікавлюсь нудизмом як культурою – мені просто подобається відчуття бути голою, засмагати, плавати – це неможливо порівняти з відпочинком на звичайному пляжі. Почуваємо тут себе Адамами і Євами – і це прекрасно».

Роздягатися заради ідеї

Попри те, що в Україні немає законодавчого акту, який забороняв би або обмежував перебування на лоні природи голяка, нудисти не поширються про свої переконання, остерігаючись суспільного осуду. Сьогодні в Україні дикі пляжі є у всіх великих містах – в Києві, Харкові, Сімферополі, Одесі, Миколаєві, Запоріжжі, Чернівцях тощо. Вони виникли в 1991 р. і підпорядковуються «Всеукраїнській Асоціації нудистів», яка має свою газету «Гола правда». Нудизм – це не відсутність одягу, переконують його прихильники, а спосіб мислення, філософія, яку поділяють і поділяли принцеса Монако, Мадонна, Шварценеґґер, Винниченко, Лев Толстой, Ейнштейн, Камю, Гьоте та інші.

Ідеологічні нудисти підкреслюють, що нудизм – це перебування людини у голому вигляді всюди, де тільки це можливо (у ванній, душі, сауні, на пляжі) без сексуальної мотивації. Є ще натуристи, які відокремлюють себе від нудистів як більш ідейні, в основі їхньої філософії – життя в гармонії з природою, практика спільної наготи, мета якої – розвиток поваги до себе, людей та природи. Антагоністами нудистів є «текстильники» – люди, залежні від одягу. Не варто плутати нудизм з ексгібіціонізмом та вуайєризмом, адже вони є сексуальними розладами і нічого спільного з філософією оголеного стилю життя не мають.

Журналісту «ГК» вдалося з’ясувати, що у Франківську теж є дикі пляжі. Більшість з них є стихійними, проте деякі франківські нудисти стверджують, що є і постійне місце зібрання. Вони відмовились розповсюджувати будь-яку інформацію про себе. Неорганізовані у групи франківські нудисти ходять купатися і засмагати на Надвірнянську та Солотвинську Бистриці переважно дуже рано вранці або пізно вночі, коли немає ризику бути побаченими. До речі, нещодавній «голий пробіг» стометрівкою не має нічого спільного з нудизмом, адже нудисти принципово не роздягаються публічно і не порушують морально-етичних норм.

Від природних інстинктів до диких пляжів

Як суспільна течія зародився наприкінці XIX ст. в Німеччині.

Права нудистів захищає Міжнародна федерація натуризму, що утворилася у 50-х роках XX століття та об’єднує понад 15 національних федерацій. Її завдання – координація діяльності нудистських організацій по всьому світу, збір інформації про них, проведення раз на два роки “нудистських бієнале” – міжнародних конференцій. А також святкування щороку Міжнародного дня натуриста 5 червня.
Порядки в справжніх нудистських організаціях вельми суворі: поводитися треба стримано та пристойно. Моветоном вважається роздивляння голого сусіда. Підтримується родинний нудизм – дітлахи змалку звикають до голого тіла (до речі, це ніяк не впливає на статевий розвиток). Деякі фахівці схвалюють такий метод виховання, бо протилежна стать сприймається потім не лише як сексуальний об’єкт, а й як особистість. Керівництво Міжнародної федерації натуризму переконане, що нудизм формує більш здорове та правильне ставлення до людського тіла як такого та усвідомлення себе як частини Всесвіту. Нудизм знищує бар’єри між людиною та природою.

Натуризм поширений у консервативних Німеччині, Австралії, Швейцарії, навіть у країнах Скандинавії. У Росії його взагалі мав намір узаконити не хто інший, як Ленін! Він до того захопився цією ідеєю, що з властивим вождеві світового пролетаріату ентузіазмом, та ще й разом із другом та соратником Надією Костянтинівною, почав розробляти Декрет про організацію нудистських пляжів у Радянській Росії. До того ж нудизм міг стати єдиною точкою перетину поглядів його і Миколи II, який разом із родиною був не менш активним прибічником тоді вже популярного у Європі руху.

Є відомості, що на київських пляжах наприкінці XIX ст. голі чоловіки та жінки засмагали разом. Один із німецьких гостей Києва того часу писав: “Те, за що ми боремося в себе, тут давно є!”. А у 20-х роках минулого століття голі натовпи навіть влаштовували демонстрації на вулицях Харкова під гаслом «Геть сором!». Проте Володимир Ілліч цю справу згодом облишив. Тож радянським нудистам довелось чекати сімдесят років. Роздягнутися вони ризикнули тільки напередодні перебудови. І то нишком – бо ще кілька десятків років тому за це можна було потрапити до табору.

Все ж на території СРСР був нудистський пляж – неподалік Коктебеля, у важкодоступному місці. Так звані “дикі” пляжі, що ховалися в безлюдних місцях, потроху почали виникати у 60-х роках. Офіційно нудистські пляжі відкрито у 1989 році – спочатку в Ризі, потім у Москві – “Срібний бір”, у Фінській затоці неподалік від Санкт-Петербурга та у київському Гідропарку.

Тетяна ЄРУШЕВИЧ