Одіссей лежить на спині у затінку плетива виноградної лози, зануривши пальці у густу шовковисту траву. Над ним нависають темні грона винограду, які так і просяться, аби їх скуштувати. Він чує дзюрчання кришталево чистої води в одному з чотирьох джерел, чує прекрасний спів пташок, чує шум лісу. Огігія – рай на землі, острів, створений для радощів, для насолоди, створений для того, аби ті, хто потрапив сюди, ставали щасливими. Може, тому й такий недосяжний.

Одіссею пощастило: саме йому випало потрапити сюди. Острів – ніби нагорода за всі його поневіряння, за злощасні пригоди. До Одіссея підходить Каліпсо, струнка, засмагла і така закохана. Лягає біля нього на траву, торкається шкіри, гладить волосся. Богиня. Красуня. Досконала жінка. Вона не зводить з нього погляду, вона захоплена цим мандрівником. Вона каже, що хоче, аби він став її чоловіком. Цілує повними вустами його плече і запевняє, що подарує йому вічне життя, вічну молодість. Одіссей цілує її губи, бере за тонке зап’ястя, цілує зап’ястя (він-бо все ж таки чоловік) і забирає її руку зі своїх грудей. Підводиться. Йде на берег моря, сідає в пісок, схрестивши ноги, і вдивляється в далечінь. Одіссей плаче. Вічне життя? Але ж він не хоче вічного життя. Принаймні з Каліпсо, принаймні на Огігії. Одіссей хоче додому, до свого батька, своєї дружини та сина. На Батьківщину.

Не знаю, чи була така сцена в Гомеровій  «Одіссеї», але чомусь здається, що саме так все і було. Мужній чоловік, розумний, як сказав би багато хто, але дивак. Так любити жінку, щоб витратити стільки років, поневіряючись по світу, ризикуючи життям, часто потерпаючи від болю і, що гріха таїти, страху, лиш аби вернутися до неї. Встояти перед спокусами, перед якими встояв би далеко не кожен чоловік, щоб повернутися. Це міг би бути ідеальний твір про кохання, навіть утопічний. І це було б навіть гарно. Міг би бути, якби йшлося лише про кохання.

Але, крім кохання, було й дещо надзвичайно важливе для Одіссея, те, що просто закладене в його генах. Неперервність роду. Ланцюжок, в якому всі ланки мають бути вкупі, йти одна за одною, інакше все зруйнується, ланцюжок порветься. Був дід, був батько і був син. Був Лаерт, був Одіссей і був Телемах. І ось Одіссея не стало. Він десь у світах, а його місце пустує. Так не має бути. Так не може бути. Хто ж, як не він, Одіссей, буде піклуватися про свого старого батька і про кого, як не про Одіссея в старості буде колись піклуватися Телемах?

Стою біля вікна з донькою на руках. Я знову вдома. З вікна видно поле. Таке широке, тягнеться аж до обрію і навіть там, упевнена, не закінчується, навіть там, за обрієм, також буде поле. Стада корів, засіяні соняхами пагорби. Тепер у мене достатньо часу, щоб споглядати все це. Стояти біля вікна, притиснувши до себе дитину, і дивитися. Просто дивитися. Гамір і поспіх міста залишилися десь позаду, десь у минулому житті. Навіть смішно стає, коли згадую, як сильно я хотіла покинути свій дім. Жити з батьками? В жодному разі! Доросла людина має жити окремо, має сама вирішувати свої проблеми. Тому швидше шукати житло, орендувати квартиру, шукати роботу, міняти її на кращу, шукати кращу квартиру, знову орендувати нове помешкання. І так без кінця і краю. Але хіба моя в тому провина, що думала тоді саме так? Адже так думали майже всі мої ровесники, всі знайомі і знайомі знайомих. Якщо хочеш чогось досягти, ти їдеш в інше місто, навіть в іншу країну, і там працюєш, працюєш, працюєш, щоб заробити на своє житло, машину, щоб було де жити тобі і твоїм дітям, які, коли виростуть, все одно покинуть тебе, щоб поїхати в ще більше місто і там працювати, і там влаштовувати своє життя.

Ніхто не думає про неперервність роду. Ніхто не боїться випасти з ланцюжка, залишити після себе пусте місце, яке ніхто і ніколи не зможе заповнити. Давно вже минули часи Одіссея. Люди все частіше стають мандрівниками і все рідше повертаються додому, все рідше хочуть повернутися. Я стою біля вікна у хаті, в якій виросла і в якій виріс мій батько. І за вікном бачу те ж, що бачила кожного літа багато років поспіль. Моя одіссея закінчилася так, як і в класичному її варіанті. А, може, так і повинно бути? Та звісно, що так. Бо як інакше? Бо хто, як не я буду піклуватися про своїх старих батьків і про кого, як не про мене в старості буде колись піклуватися моя донька? Хоча в неї вже буде своя одіссея.