Поставте це саме запитання дитині, яка цього року йде вперше до школи і яка, як ніхто інший, хотіла відчути своєю маленькою долонею батьківське тепло і мужність. Чи потрібна ця війна мамі, котра за цей короткий період постаріла на десять років, сидячи біля телевізора і стираючи кнопки на телефоні. Чи потрібна ця війна дівчині, яка от-от мала виходити заміж за кохану людину, а тепер не знає, де знайти сухе місце на подушці. Чи потрібна ця війна ветеранові, який ще зовсім недавно витирав хустинкою переможні сльози щастя, а тепер нею ж витирає зовсім інші. Назвіть мені, будь ласка, хоча б одну адекватну людину, якій потрібна ця війна. Всі ми говоримо про якесь відновлення справедливості, прагнення єдності, говоримо, що знаємося на політиці, хоча насправді ми зовсім нічого не уявляємо про життя. Ми граємось у патріотів, все правильно. Але скажіть, кому важливий наш патріотизм на Донбасі чи в Луганську? Вибачте мені за такі слова, але їм, бачте, до одного місця те, що ми боремось за їхнє місце під сонцем. Що ж це виходить? Ми віддаємо своє життя заради добробуту тих, хто цього взагалі не потребує і не просить, натомість ще й обливає нас брудом і навіть проклинає. Ось такий парадокс.

        Чесно кажучи, я ніколи б не подумала, що на своє шістнадцятиліття буду загадувати не звичайні дівочі забаганки, а мирне життя в Україні. Я ніколи б не припустила, що молитися буду навіть не за здоров’я, а за збереження життя моїх близьких людей, та й взагалі всіх українців. Я ніколи і не уявила б, що перший похорон в моєму житті, на якому я була присутня, буде похороном мого хресного батька, Ігоря Беци, родом із села Видинів Снятинського району, який загинув смертю справжнього героя 25 серпня в бою під Іловайськом. Кажуть, що такого похорону в нашій місцевості ще не було, та й, напевно, вже й не буде. Бо мій хресний був справді героєм впродовж усього життя, не тільки тепер, на війні. Зійшлося неймовірно багато людей з різних куточків області, щоб провести загиблого в останню дорогу. Були навіть солдати та бійці, які вже воювали в АТО.  В самому кінці вони стріляли по три рази в небо і звучав гімн України. Жодна людина, від найменшої дитини до найстаршого дідуся, – ніхто не стримував сліз. Турботливий син, люблячий чоловік, надійний брат, хороший тренер, улюблений вчитель. Таких, як він, ще треба пошукати, таких, як він, ще треба виховати. Добре кажуть, що всю вагу біди відчуваєш, коли вона торкається тебе безпосередньо. Так от, я відчула.

        Знаєте, люди і так помирають від природних катастроф, власної необачності, невиліковних хвороб, то чому вони повинні помирати ще й від війни? А все тому, що, комусь захотілось ще більшої влади і грошей. Бо, бачте, комусь начхати на долі інших, мовляв, хто вони такі? Бо хтось може заволодіти світом, і комусь це треба довести. А ми, звичайні невинні люди, просто стали комусь на заваді. Але цьому «комусь» ніколи не збагнути, як це – відпустити рідну тобі людину на війну і жити день у день в очікуванні дива; йому ніколи не усвідомити незламну силу духа героя, який захищає честь і цілісність своєї нації; йому ніколи не осягнути болю і сліз маленьких дітей, які розуміють цінність багатьох речей в житті краще, ніж він сам.

        Можливо, я не аналітик і далеко не політолог, і зовсім не маю уявлення про управління державою, але я знаю все про вартість людського життя. І запевняю вас, його не вартує ніяка сума грошей, жодна територія, жодна інша забаганка вельмишановного Путіна. Але скільки ще ми повинні поховати людей, щоб цей терор закінчився?