Віктор Єрофєєв колись насмілився полізти у розвідку в російську душу.
І проповзши її наскрізь у 1999-му, випірнув з її пастки досі неушкодженим. Зате зі зворушливо-задушливим рукописом своєї “Енциклопедії російської душі” на душі. 
Зі словами: “…Однако Россия создана для молитв, тоски и несчастья. Россия – это вид страны, которая производит людское несчастье. Существуют исторически все условия, чтобы страна бесперебойно была несчастной. Русская власть верно справляется со своими заданиями, какой бы ориентации она не придерживалась. Россия хороша в проработке утопических конструкций, которые заведомо неосуществимы и на развитие которых уходят многие жертвы…”
“…Русская жизнь призвана отвлекать людей от жизни. Сопротивление русской косной матери только подчеркивает значимость этой матери…”
ітд, всіх прекрасностей не перечислиш.

А в листопаді 2004-го в помаранчевому Франківську, захоплюючись красою картинки, він у вузькому колі співчував приреченості помаранчевої революції, яка тільки довиношувалась. І лагідно “смикав” за оранжеві шалики, щоб опустити нас на землю якомога м’якше: “жалко, что этому недолго осталось, с вами поиграются и подавят…”
Може він “українську душу” повважав трішки російською. Але тоді це нагадувало пропозицію батькам залишити дитину в роддомі, бо лікарям здалось, що вона вийде неповноцінною…

Братова жінка колись, до брата, носила прізвище Яковлєва – з таким же закінченням, як у Єрофєєва. До того, як знеЯковіла – теж росла в Росії, там її найближчі родичі. Ми всі її любимо, а вона допомагає нам любити Україну.

А її близькі допомагають нам зрозуміти, як працює і шириться російська душа. Вони схвильовані. І співчували нам, коли українці “завідомо програшно” тримались на Майдані, з останніх сил.
А потім в нас зневірились – коли вдалось перемогти. Такого бути не може – прошепотіла російська душа з усієї своєї шиплячої ширі – шоб вони були здатні на більше, ніж ми – це нонсенс і глупість – вважати, що це не робота Америки…
Вони прекрасні люди, виростили прогресивну полум’яну доньку, вони – та ж плоть і кров, “яблуко і яблуня” ітд. 
Але від плоті до крові – один крок, і Росія штовхає його зробити.

Нерозв’язним рускім вузлом є не те, що українці повстають – наївні – а те що вони повстають так якісно і мужньо, що перемагають. І в момент “зривання балаклав” виявляється, що ця наївність насправді є їхньою, а не нашою притаманністю.

І поки прихильні до нас росіяни – хто “розстроєно”, хто зніяковіло – тупились у зимові вікна, ховаючи свої очі від наших ран, в кожній хаті фоново строчив телевізор – їх там, мабуть, вже безплатно видають, по 2 на руки, і скоро по квартирах ходитимуть народні дружини – перевірятимуть, чи включений тєлік. 
Словом, це зніяковіння інформ.потоки підхопили, обняли і взули, м’яко взявши під руку, як це роблять у парках євангелістичні вартові якоїсь “Вартової башти”, котру давно знесло. І повели в трансову легкість амбулаторної фази синхрону. Точніше, епохи амбулаторних свобод.

Вони ж – значно досвідченіший народ, “всі богомольці”, і якшо мова – це пізнавальний механізм (а не лише мехнізм заклинання), засіб накопичення інформації, то російська мова накопичила значно більше, нею навіть нема сенсу сперечатись з українською, а треба лише інструктувати.

І сьогодні російські канали почали таки зізнаватись, що гинуть їхні не тому, що це вже неможливо приховувати, а тому, що втоптування грунту завершено. Всім доведено і всіми прийнято, що не воювати “на Україні” – аморально, загинути інтернаціональним боржником тут відтепер є загальноприйнятим виявом навіть не героїзму, а обов’язку.
І ось результат нового російського балансу інтернаціонального дебету/кредиту (важкого, як бухгалтерія російських церков): на зміну ірраціональним страхам прийшла ірраціональна сміливість. Вона робить ірраціональні страхи раціональними…

Словом, якшо Україна – політичний сиротинець, то Росія – політична дідорня. Тому одне й те, що є нашим політичним утрєнніком – для них виглядає як нічний хеві-треш на середині кладовища.
Це не ми вийшли з Росії, це Росія вийшла з нас, причому буквально лише зараз, і шоб стати нормальною, їй залишився один дегельмінтизаційний рух – вийти зі своїх людей.

Ростислав Шпук