Дитячий малюнок мого сина для наших солдатів дав зрозуміти, що маленький свідок нинішніх подій наповнений недитячою агресією. Де тепер ті, хто скандував «Рассія, памагі!»? Хто відповість за психологічні травми майбутнього покоління? І кому потрібна ця війна?

 

Нещодавно діти малювали малюнки для українських військових, які перебувають в зоні АТО. Проявляли свій талант на папері одночасно декілька малюків, серед яких був і мій син – шестирічний хлопчик, для якого слово «війна» вже мало своє значення і, що дуже мене бентежить, небажані наслідки. Яким має бути світосприйняття дитини, щоб зобразити на папері… смерть.

Розглядаючи роботи франківських малюків, здебільшого я бачила на них квіти та серця. Коли ж наблизилася до рідної дитини і поцікавилась тим, що вона хоче донести до військових, завмерла на деякий час у німому мовчанні. На білому папері були намальовані два солдати. Один з них був повішений під прапором, а замість його очей син поставив хрестики. Поряд був зображений інший солдат, який посміхався і тримав у руках свій прапор.

«Мамо, а які кольори у російського прапора?» – запитав хлопчик, коли помітив мене поряд. Я відповіла і стала спостерігати, як дитина почала розфарбовувати свою роботу. Розпочав він з прапора над повішеним. Ним виявився російський триколор. Наступним малюк означив прапор солдата, що посміхався, на нього були нанесені жовто-блакитні фарби.

Я стояла і певний час аналізувала зображене. Жахало те, що моя дитина, представник майбутнього покоління, сприймає так росіян. В такому віці саме відбувається формування понять та цінностей, і нині для мого сина росіяни асоціюються з війною, пострілами і смертями. Він уже достатньо дорослий хлопчик, щоб зрозуміти, через які події ми змушені були лишити будинок, рідних і друзів. Але скільки було попередньо проведено з хлопчиком розмов і пояснень з цього приводу! Як я не намагалася донести, що люди скрізь однакові і багато росіян також не хочуть війни, та у дитини вже сформувались свої асоціації. Чи зможе він колись повірити в те, що ми були «братськими народами»? І взагалі, що нас чекає вже найближчим часом?

Притлумлюючи ненависть

Недитяча ненависть до сусіднього народу у моєї дитини. А я сама після відкритого вторгнення російських військових ловлю себе на тому, що подібні почуття у мене є до іншої категорії людей – до тих, хто свого часу кричав «Рассія – памагі!». Де ви тепер?! Чому не зустрічаєте своїх «спасителів» на кордоні? Чому гинуть ті, для кого слова «честь» і «патріотизм» – не пусті звуки? Де ви тепер?! Поїхали відбудовувати Сибір? Чому раніше цього не зробили, коли так кортіло бути з «братом» одним цілим? Запросили до себе в хату, а самі з неї?!

Розумію, що ненависть – найгірше з почуттів, негідне і з’їдає саму людину. Розумію, що цим нічого не змінити, зайві емоції лише стають на заваді адекватним висновкам і діям. А ще розумію, що всі ці люди – просто натовп (а натовпом легко керувати, вклавши лише ідею), який використали і створили привід для введення військ Кремлем. Цей план спрацював. Впевнена, резервні плани були в наявності, адже очевидно, що давно і крок за кроком все робилося для вручення нас Росії. Та розрахунок був також і на те, що все населення Донбасу піде воювати за єднання з сусідом. Проте виявилося, що більшість воювати може лише скаргами і вимогами соціального забезпечення в віддалених від цивілізації провінціях Росії, куди зовсім не планували потрапити. А гинуть за це інші люди.

Чия це війна?

Гинуть на полігоні розподілу влади і великих грошей наші чоловіки. Гинуть, кинуті на Схід, як гарматне м’ясо, без належної техніки, зброї, але з явною зрадою найвищого керівництва. Чия це війна? Кому вона потрібна?

«Я думав, що пішов відстоювати волю нашої країни, а зараз розумію, що просто заробляю комусь гроші», – поділився нещодавно зі мною військовий, що нині на Сході.

Але я більш ніж впевнена, що в нових книгах з історії все викладуть в ракурсі «так, як треба». Цікаво, що буде вивчати моя дитина, яка перед тим, як іти до першого класу, малювала для наших військових малюнок-побажання з повішеним солдатом під російським прапором.