Біженці з України вже покидають Примор’я. Умови, запропоновані місцевою владою, не влаштовують українців: роботу знаходять далеко не всі, з житлом ще гірше, – передає Оглядач. 

Скажімо, видання розповідає історію біженки Олени, яка переїхала в РФ 27 серпня.

 

“У Листяному зв’язку немає. Зараз я в Милоградово – привозила дитину до школи й заходила в контору. Розмовляла з фермером, який нас узяв, – Редькін. Я попросила перевести нас із Листяного, куди нас засунули, хоча б у Милоградово, щоб було ближче. Листяне – це перевал, якщо взимку замете, туди ні лікарі, ніхто не доїде. Там у школи навіть діти не їздять. Він навіть не захотів мене слухати, ледь не виставив за двері. Сьогодні дитина пішла в школу – перший день. Зараз піду туди, заберу заяву і дитину. 

Попросила дати хоч що-небудь на життя – до зарплати. Нам нічого не дали. Зарплата у доярок була близько 25 тисяч, а отримали вони близько 14. І то виплатити повинні були 10 вересня, а обіцяють тільки 17. Не знаю, чи дадуть мені грошей за відпрацьований час. Думаю, що ні. 

На роботу вийшли. Зять став трактористом. Мені обіцяли, що я буду технологом, натомість поставили дояркою. А я в житті корови ніколи не бачила! А тут мені сказали доїти! Уявіть мій шок. Ніяких документів не дали, на руках у нас нічого немає. Я взагалі не знаю, де наші паспорти і як нам взагалі виїжджати звідси. Не знаю, чи віддадуть нам документи. Цього тижня треба їхати в райцентр. 

Поселили нас у “хатину дядька Тома”. Дах тече, стеля вся мокра, підвал розсипався. Коли була повінь, вода підійшла під підлогу. Сирість неможлива, дров немає, щоб будинок прогріти. Зараз там дуже сиро і холодно. Туалет на вулиці, і він повний. Ми сказали, що треба почистити, нам відповіли, що робиться це вручну: “Берете відра і черпаєте”. 

Деякі люди ставляться до нас добре: хто картоплю дасть, хто молока наллє. А деякі – як до худоби. Як ніби ми винні, що у нас там війна і стріляють… 

У меншої дитини застуда – він задихається, у нього обструктивний бронхіт. Швидше за все, йому ще й клімат не підходить. Ми колемо йому ліки, тоді набряк спадає, і він починає нормально дихати. Тут немає лікарів. Взагалі. Хірург приїжджає кілька разів на тиждень. Їхати туди дві години. 

Я подзвонила Ользі, яка допомагала нам, коли ми приїхали. Вона прочитала про нас в Інтернеті, вислала мені грошей, зараз збирає кошти на зворотну дорогу. Ми повертаємося в Україну – в Свердловськ Луганської області. Тут жити неможливо, чесно вам говорю”.

17.09.2014