Здається, що частина українців надто вже буквально сприйняла передвиборче гасло “Зрадив виборців? На смітник історії”, що прикрашає біг-борди партії “Справедливість”. Попри маловідомість цієї політичної сили, її заклик останнім часом втілюється у життя практично щодня. То там, то сям люди викидають на в прямому смислі смітники чиновників і політиків, які їм не подобаються, які, на їхню думку, заплямували себе. 

Під радісне “гикання” натовпу файно вбрані пани раптом опиняються у сміттєвих баках серед купи відходів. Це у кращому випадку. А в гіршому – жертві народної справедливості ще й надають попід ребра чи облиють її фарбою, як це було з київським нардепом Ігорем Пилипишиним. Пофарбований обранець серед сміття – картинка для людей з міцними нервами, адже на фото чи відео здається, ніби він – у крові. Для російських каналів, зайнятих змальовуванням “звірств київської хунти”, кращого зображення шукати годі. 

Та небезпека таких розправ в іншому. У тому, що українська політика після Майдану так і не може увійти у цивілізоване русло і вулиця продовжує бути одним з головних її чинників. І робить це вона так, як уміє. Викидання дискредитованих можновладців на смітники – безумовно, потужний засіб їхнього перевиховання, однак для розвинених західних суспільств – це дикість. Особливо, коли це явище набуває масового характеру, поки прийнятий закон про очищення влади очікує підпису президента. Очевидно, комусь дуже вигідно показати світу Україну саме у такому непривабливому світлі, щоб не так швидко бігла у Європу. 

Але є ще й третій бік цієї медалі. Він, зрозуміло, найтонший і найменш видимий, але, напевно, найбільш значимий. Ясно, що великій кількості впливових людей в Україні, прийнятий парламентом закон про очищення влади, як кістка у горлі. Багатьом чиновникам, силовикам, суддям після проведення люстрації, передбаченому цим законом, доведеться шукати менш теплі й дохідні місця в житті. І, безумовно, що не всі з них хочуть покірно чекати своєї незавидної долі, не роблячи спроб її уникнути. 

Власне, такою спробою і бачаться нинішні нібито розрізненні “смітникові люстрації” під егідою якихось там громадських організацій. Бо вуличний самосуд – це не стільки відновлення справедливості, скільки спроба налякати суспільство і, можливо, навіть застерегти президента від підписання люстраційного закону. Мовляв, якщо вже зараз таке робиться, то що буде робитися тоді, коли він вступить у дію. Хоча, якраз з підписанням закону, і відпаде потреба фізично викидати чиновників на смітники.