Направду красивими видаються Карпати, коли споглядаєш їхню велич на сторінках туристичних журналів. Коли ці гори виростають на телеекранах у якихось етнографічних чи розважальних програмах. Коли слухаєш по радіо пісні і читаєш вірші й прозу, де канонізується замилування тою неповторною частиною світу.

 Звичайно, є й інші прекрасні гори, але звабність Українських Карпат значною мірою витворена етносом, що їх населяє. Ні, то не є чимось аж надто непересічним, бо свої неповторні ознаки має не те що кожна нація, а й кожне село. В одній із поезій уродженця Гуцульщини Василя Герасим’юка мова йде про те, як у Великий піст у церкві знімають рушники, щоб до Великодня їх випрати; як жінки важко піднімаються по драбинах, опираючись на церковні стіни, розгладжуючи сухими пальцями візерунки вінчань і похоронів: “Вони не забули, хто який вишивав: гарячий космацький, небесний брустурський, чорнявий прокуравський…” І то дуже яскрава ілюстрація різноманіття Гуцульщини. Ці три села, Космач, Брустури, Прокурава, географічно розташовані впритул одне до одного, наче квітка із трьома пелюстками, але ж наскільки різними є кольори їхніх рушників.
Хоча і то не найголовніше, бо приходить з часом, з досвідом. Суть полягає у темпераменті, світобаченні, світовідчутті.
І здавалося б, маса різноманітних благ – побутова техніка, машини, зв’язок, – що впали на наші голови, зробить життя кращим… Натомість, відбулася деградація естетики. Гуцульщина відкрилася світові, впустила до себе гостей. Вона перетворила себе на музей. Тут відкриваються курорти, бази відпочинку, лижні траси, що, на перший погляд, виглядає як позитив. Але разом з тим припинився розвиток самобутньої гуцульської культури. Взяти б ту ж таки вишивку. З нею вже не експериментують. Мало яка вишивальниця знає символи, що несуть собою візерунки. І якщо колись вишивати вміла кожна гуцулка, то для своїх рідних вона мережала полотно із любов’ю, трепетною ніжністю матері чи бабусі. А у наш час вишивання вже не мистецтво, а професія. Вишивальниці підбирають якнайпростіші техніки, аби якнайшвидше виготовити товар. Так, це вже не твір, а товар, за який платять гроші.
Звичайно, воно все зафіксоване – цей безмір гуцульської естетики, міфології. Сотні мистецьких робіт, починаючи з літератури й живопису, і закінчуючи музикою, кінематографом і театром, присвячені Гуцулії. Розкривають її й оспівують. Але, як не прикро, воно відмирає – саме підґрунтя гуцульських звичаїв, вірувань, світовідчуття. Переходить у казку, а тоді в кітч. Гуцули тепер воліють на цьому заробити, ніж зберегти первісну незайманість.
Гуцульська душа, яка прагне краси (бо достатньо тільки глянути на їхню барвисто-бурхливу й одночасно елегантну одіж), спотворює себе цивілізаційним бедламом, що насувається на неї з усіх сторін, і навіть у полонині не сховаєшся. У сиглі не сховаєшся, тому що нема. Вирубують смереки, які гріли землю своїм пластям, і земля тремтить від холоду. Тремтить і розсувається. А люди збігають з вершин і милуються. Милуються, як з Ґрегота котиться велике каміння, як воно розбиває покинуті стаї і врешті вгрузає у глибоких яругах, щоб там і спочити.

Василь Карп’юк