Днями

ПЕРЕХІД

Зупинка громадського транспорту. З протилежного боку дороги, дивлячись виключно на автобус, який під’їжджає до зупинки, виходить на проїжджу частину і починає неспішно йти до того автобуса довгонога блондинка років двадцяти. У цей час з-за повороту виїжджає на високій швидкості джип, на останніх метрах від дівчини умудряється якось її об’їхати, виїхавши на тротуар правою парою коліс. Як і годиться справжній блондинці, дівчині абсолютно нецікавий звук гальм у неї за спиною, оскільки за одягом і макіяжем можна судити, що багатозадачність не її фішка. А її погляд чітко дає зрозуміти, що мета у неї одна – згадати, на якому автобусі найкраще доїхати до потрібної їй зупинки… Дверцята джипа відкриваються, і симпатичний, стильно одягнений молодий чоловік звертається до спини цього чуда: «Дівчино, підкажіть, будь ласка, де тут найближчий перехід?» У відповідь ця краса обертається і, побачивши миловидного і, що найголовніше, не бідного парубка, починає, стріляючи очками, мило щебетати про перехід за десять метрів попереду і за п’ятнадцять метрів позаду. «То якого х…я ти преш не через перехід?!» Зупинка лягла…

Якось

МЕНТИ

Якось ішов я через мікрорайон хрущовок. Спішив на офіційний захід, одягнений був відповідно. Ця деталь важлива. Тут чую: «Мужик, ти би нам не поміг?» Дивлюся, стоять переді мною два алкаші, на них брудні балонові куртки, порвані, кросівки, які давно втратили білий колір, незрозумілі штани, можливо, навіть лосини. «У чому річ?» – запитав я. «Розумієш, тут таке… Словом, тут у під’їзді “точка” на першому поверсі, купи нам пляшечку», – і простягають брудні дрібні купюри. «А самі що, не можете? Знайшли гінця…», – почав я. На що вони мені кажуть: «Нам не продають, думають, що ми менти!»

Колись

ДВАДЦЯТКА

 

Відправив начальник мене якось у відрядження в Америку. Летів я не сам, а з колегою, якого звати Вася. Він був ідіот рідкісний, з невичерпною тягою до асоціальних приколів. Пройшли контроль, сидимо в економі, у хвості, пасажири майже всі наші, у всіх квасний вираз обличчя… Перед нами сидить лисуватий дядько зі своєю значно масивнішою і говіркою половинкою. Нудота, словом. По знайомому недоброму блиску у Василевих очах розумію, що зараз почнеться атракціон небаченого стьобу. Тільки набрали висоту, як Вася дістає з портмоне 20 доларів і, доторкнувшись до плеча дядька, який сидить попереду, з невинним виглядом простягає йому купюру: «Будь ласка, передайте за проїзд!» Дядько на автоматі бере бакси, зависає на пару секунд, а потім, просвітлівши на обличчі і змовницьки підсміюючись, те ж саме проробляє з пасажиром перед ним. Під наростаючий гул і сміх у салоні Василева двадцятка дійшла до початку салону і потрапила до рук симпатичної панночки. Дядько тут же прокоментував: мовляв, і панночці приємно, і весь літак повеселився всього за 20 баксів… Історія на цьому мала б закінчитися, якби не панянка. Вона, кивнувши тому, хто передав гроші, встає з крісла і з серйозним виглядом йде за ширмочку, де сидять стюардеси. В салоні стало тихо, як в морзі перед Новим роком. Василь вперше в житті впав у ступор: невже панянка взагалі без мізків? Десь через хвилину (за яку Вася відкрутив всі ґудзики у себе на піджаку) панянка повертається, з тим же незворушним виглядом віддає двадцятку тому, від кого її отримала, і щось неголосно йому каже. Тепер вже хвиля сміху пішла у зворотний бік і докотилась до нас у вигляді тієї ж Василевої двадцятки, яку він отримав від дядька, що душився від сміху, разом зі словами: «У пілотів дрібних немає, просили без здачі!…»