Боєць батальйону «Айдар» Олександр Косолапов для багатьох “айдарівців” є просто “дядею Сашею”. З Петром Шкутяком вони познайомилися на війні, разом були у секреті біля рідного міста дяді Саші Щастя. Його спогади про пережиті хвилини у зоні бойових дій завжди щирі, відверті, влучні та по-родинному теплі.

 

– Пане Олександре, чому ви пішли воювати?

Поки не накотилась хвиля сепаратизму, я жив у місті Щастя, що на Луганщині. Далі зрозумів, що пора вже брати зброю в руки і йти боротися. Так ми з сином потрапили в батальйон «Айдар». Спочатку син, а потім і я. У нас у батальйоні формувався взвод «Луганський», проте у ньому чистих луганчан майже не було. Були мешканці Луганської області, Петро з Івано-Франківська, Віталя з Тернополя, Олег з Вінниці, Микола зі Львова, житомирські хлопці Ігор і Жора, харківські хлопці…

– У бій пішли не одразу?

Спершу жили мирним життям. Ще формувався батальйон, а ми робили укріплення, бо існувала загроза, що буде напад. Хлопці, які прийшли воювати, ще не бачили війни, і коли дізналися, що я вже воював, то одразу якось згуртувалися біля мене. Я на цьому не наполягав, бо був таким же рядовим, як і вони. А от Петро Шкутяк був офіцером, йому одразу присвоїли звання, і він став начальником служби паливно-мастильних матеріалів. Такі хлопці, як Сашко, Вова і водії перейшли в його підпорядкування.

– Що вас пов’язувало з молодими бійцями, чому вони до вас тягнулися?

Хлопці не розуміли, що їх чекає попереду, тому часто питали: що буде далі?.. Ще коли ми жили в селі Половинкиному, то я їм розповідав, що таке війна взагалі, що таке війна в піхоті, як треба себе поводити. Попереджав, що в піхоті вижити непросто, бо це серйозна річ, коли як укріплення маєш тільки окопчик. Якось так ми і здружилися. Хлопці з повагою ставилися до моїх прожитих років. Я дійсно є старим воїном, порівняно з ними. Вони такі, як мій син.

– Як ви потрапили з Половинкиного на передову?

Настав момент у житті нашого підрозділу, коли треба було визначатися. Постало питання: переїхати жити в місто Щастя, де зона бойових дій поруч, на відстані 12 кілометрів, чи жити в тому Половинкиному за 100 кілометрів від фронту, щоб їздити туди по півтори-дві години. Наш командир, бравий офіцер, сказав, що ніхто нікуди не поїде. Проте я не міг жити в цьому селі далі, бо була війна, а в рідному для мене Щасті вже стояли наші війська. Тоді я сказав, що я не вважаю себе бійцем підрозділу, командир якого вимагає чогось чекати. І закликав: хто хоче воювати і захищати свою Батьківщину – може їхати зі мною!

– І багато людей пішли з вами?

Пішли найкращі. На моє щастя, Петро Шкутяк, Віталя, Міша зібралися і поїхали зі мною. Ми переїхали на передову і оселилися у Щасті, на укріпрайоні Металіст. Коли ми почали виконувати бойові завдання, то так сталося, що я, мій син та Петро Шкутяк потрапили в один секрет.

– Що таке секрет?

Секрет – це такий спосіб ведення війни, треба вміти це робити. Як мій син, так і Петро були здатні просто сидіти, щоб ворог пройшов і на тебе не наступив, тебе не побачив. Крім цього, треба вміти ще й своєчасно доповісти: хлопці, до вас ідуть стільки-то піших бійців, несуть з собою те і те.

Саме це входить у функцію того, хто сидить в секреті. Не одразу “палитися” і по-геройськи загинути, а сидіти в тиші. Незважаючи на погоду чи час доби. Вночі можуть розбивати пляшки, падати гілки, лазити їжачки. І люди починають палити серед ночі з усієї зброї, що є, бо страшно. А такі люди, як Петро, як Віталя, як мій син, проявили здатність сидіти тихо.

Однієї ночі пішла злива, то мій Вова якось примудрився, ліг в кущі на землю і лежав, а ми з Петром двічі за добу намокли, висохли і знову намокли. Це теж свідчить про здатність людини не скиглити, не нити, що холодно. Треба пильнувати, бо ворог розуміє, що коли така погода, то людина може заснути чи розпалити багаття, аби зігрітися, втративши пильність.

– Надійність з боку побратима – це успіх на війні?

Напевне, не тільки на війні, а й у житті важливо, щоб люди, які поруч з тобою, були надійними. Так склалося, що ми завжди з Петром були поруч. Нас навіть поранили разом під час мінометного обстрілу.

Петро Шкутяк відрізнявся від інших, бо був трохи старший від тих хлопчаків, йому вже за 30 років. Проте він завжди прислухався до моїх слів і, як губка, вбирав всю науку. Були такі хлопці, що вважали себе героями. Мовляв, вони вже пройшли три війни і мої поради їм не потрібні. А от Петро навпаки – слухав.

Мені подобалося воювати з такими хлопцями, як Петро, бо вони молодці. Вони вчилися дуже швидко, якщо чогось не вміли, і гарно воювали. Вони знають ціну життя.

І я впевнений, що такі люди, які пройшли через пекло цієї війни, точно будуть цінувати життя і не проміняють честь та совість на жодні гроші, хабарі чи пропозиції посад. Вони – майбутнє нашої країни, і їм потрібно давати дорогу.

Я б спокійно помер, якби знав, що всім в країні заправляють бійці батальйонів!

 

Розмовляла Наталка КОЦКОВИЧ