Гонконг, Китай, Франція, 2007

Режисер: Вонг Кар-Вай

У ролях: Нора Джонс, Джуд Лоу, Девід Стретейрн, Наталі Портман, Рейчел Вайс

Виходячи з кінозалу і пробуючи зрозуміти, якими вдалися «Мої чорничні ночі» Вонгу Кар-Ваю, хочеться запустити собі в живіт руку, схопити там слизьку мляву рибу розчарування і кинути нею об землю. Почуття це зайве – пусте і безглузде. Краще, щоб воно ніколи не виникало, а в цьому разі – і поготів: не переживати ж розчарування від того, що вогонь якийсь неправильно червоний, а вода нудно мокра?

У нью-йоркському кафе «Ключ» подають всілякі пироги. Найважливіший з них для господаря закладу Джеремі (Джуд Лоу) чорничний – його ніколи не замовляють, але він завжди має бути. Це він пояснює Елізабет (Нора Джонс) – дівчині з розбитим серцем, яка іноді приходить до нього побалакати. Приводів для розмов багато: залишена банка з ключами, записи камер спостереження, особистий щоденник Джеремі, росіянка, яка когось кинула (цікаво, кого?), чорничний пиріг…

Одного разу Елізабет несподівано зникла – для розбитого серця корисно подихати свіжим повітрям. Америка велика: в Мемфісі вона працювала офіціанткою, вислуховуючи чужі історії про кохання, в Неваді – довірилася худій стерві (Наталі Портман), яка професійно грає в покер. І якось вночі повернулася в Нью-Йорк.

 

Дідько його знає, що він взагалі бачить під своїми вічними чорними окулярами, цей Вонг Кар-Вай. Може бути, що взагалі нічого – адже не знімає їх навіть на нічних зйомках. Для нього, корейського режисера, мандрівка до Америки не віщувала нічого доброго, ідея взяти Нору Джонс на головну роль виглядала ще менш привабливо. Здавалося, що він змушений все читати зі словником – перетворювати банки з ананасами з «Чунгкінгського експресу» і супчик з локшиною з «Любовного настрою» в чорничні пироги, примхливі вогні нічного Гонконгу, схоплені оператором Крістофером Дойлом, – в американський неон. Чужа граматика, чужа інтонація, смішні імена, все крізь скло і через відображення – усміхнений Джеремі, Елізабет в шапочці, револьвер в руці Арні (Девід Стретейрн), поліцейський з Мемфісі, чиє серце розбила Сью (Рейчел Вайс). Чистота кольору, шалений танець вогнів. Кохання. Порожні слова. Тринадцять років тому Тарантіно плакав на «Чунгкінгському експресі» – просто від того, що може бути на світі щось настільки прекрасне. На «Моїх чорничних ночах» ніхто не заплаче. А, може, і не треба? Здається, що Кар-Вай ніколи не знімав кіно, просто йому потрібно було кудись подіти свої банки з ананасами – мрії, сновидіння, швидкі сни, марення в метро. Ми до цього всього маємо вельми далекий стосунок, але були щасливі разом. Тепер нічого не змінилося, просто зі зворотного боку його окулярів з’явився новий візерунок. Уже в «2046» стало здаватися, що він болісно намагається розгледіти щось, що не хоче набувати ясних обрисів. В «Моїх чорничних ночах» він знову вдивляється в темряву, в спалахи вогнів і намагається розгледіти там якийсь новий світ. Чи ми до цього причетні? Важко сказати, можливо, більше, ніж раніше.

Всі сказані у фільмі банальності набагато ближчі до тієї нісенітниці, яку ми говоримо кожного дня. Чи важливо це? Здається, ні. «Мої чорничні ночі» – не так фільм, як спроба, думки вголос, виголошені мовою скла і світла, записки мандрівника, який не знає, де він опиниться завтра, хто всі ці люди і о котрій годині подадуть сніданок. Судити, чи це вдала спроба, чи ні – це вплутуватися в розбірки Кар-Вая з часом, спогадами, можливістю близькості. Справа безнадійна. Але поки він вдивляється у свій новий, невимовний світ, хочеться просто побути поруч.

 

Фелінський