Справа була така: пластуни в черговий раз організовували військово-патріотичний табір «Легіон». Цей легендарний вишкіл тільки для хлопців проходив впродовж двох тижнів серпня 2008-го в різних місцевостях. Його учасники, а це кілька десятків юнаків віком від 15 до 18 років, невеликими бойовими групами пересувались Волинню, Львівщиною та Франківщиною. Хлопці, знаючи один одного лише на псевдо, мали виконувати різні завдання по ходу таборування, про які дізнавались з «есемесок» від таємного керівництва.

Оскільки табір був пересувним, виникла потреба в постійному транспортуванні, щоб возити необхідне спорядження та харчі. Тому провід «Легіону» на чолі з другом Гартом, чи Гартіком, як його всі називали, вирішив купити за кількасот гривень старий, «вбитий» «Запорожець», який було б не шкода ганяти по горах, розбитих дорогах, а то й взагалі по бездоріжжю.

Пересувалось ретро-авто, обклеєне яскравими наліпками, селами та райцентрами. Випадкові перехожі від побаченого не стримували сміху. Але це був свій «Запорожець», своя машина. Вона стала декорацією для фотографування. Своїм фотоапаратом часто світлив її і Гартік. Бо фотографувати він любив. Ніхто не розраховував, що вона доживе до кінця табору. Але – дожила.

Тож її до себе в Тернопіль перегнав Гарт. Трохи підрихтувавши, намотував нею кілометри рідним Тернополем і навіть раз наважився подолати шлях до Франківська. В дорозі його зупинили ДАІшники, які довго сміялися з такого «улову». В «Запорі» не було одного скла, а на задньому сидінні ще з літнього табору лежали банки, консерви та туалетний папір. На побачене стражі дорожнього порядку махнули рукою і з посмішкою відпустили.

Тоді Гартік залишився ночувати в мене. На Позитроні. Ми довго сиділи на кухні, пили чай, говорили про життя, згадували юнацькі пригоди. Він розповідав різноманітні історії про чудо-автомобіль, про проблеми сучасного «Пласту» і ділився думками, як їх вирішити.

Наступного дня вирішили проїхатись з ним по Франківську. Після енної спроби завестись, нарешті з заднього сидіння я побачив, як перехожі повертали голови на шалений гул, який видавав наш транспорт. Ми ставали героями миттєвих фотографій на мобільниках та об’єктом тицяльників вказівним пальцем.

Гарт не соромився цього. Якщо треба пересуватись і є для цього понищений «Запорожець», то чого б ні? Яка різниця, що скажуть інші? Він взагалі якось щиро до цього всього підходив. Треба то треба. У всіх свіжих понеділкових телесюжетах друзі про нього згадують як про авантюриста. І завжди додають: «В хорошому значені цього слова». Він міг несподівано щось захотіти, запалитись, все кинути й одразу починати реалізовувати задумане. Так він їздив автостопом, ходив у серйозні гірські мандрівки, заснував з друзями своє фотоагентство. Після останніх історичних подій на центральній площі країни, де він перефотографував всі гарячі точки, Гартік запалився ще більше. Він не міг не поїхати до Криму, а потім на Донбас. Бо в першу чергу почувався українцем, лицарем, пластуном, а потім фотографом, журналістом. Незважаючи на те, що його роботи постійно фігурували в «Ройтерсі», «УНІАНі», «Інсайдері».

Події настільки взяли його в круговерть, що він місяцями не бував вдома, місяцями не бачив дружину та дворічну донечку. Сконцентрувався на висвітленні життя «Айдару» під Щастям. Там було багато друзів, з 15-ї сотні Самооборони, з «Пласту». Знімаючи їх, він настільки перейнявся бійцями, що вирішив стати волонтером батальйону. Кінець весни і ціле літо возив їм спорядження, нелегально з батьком доправив партію з шестиста шоломів, діставав бронежилети, переганяв машини, постійно збирав кошти на свою картку.

Потім таки не витримав бути волонтером та журналістом і в серпні став воїном, чи то лицарем, як вчили у «Пласті». В ролі вояка був не вперше. Ще в 2007 році Гартік грав українського повстанця у кліпі «Тартака». За сценарієм, його вбивають і у закривавленій вишиванці волочать по землі. Гартік настільки сподобався режисеру, що наступна його роль була вже бойовика ОУН у художніх постановках серйозної документалки «Золотий вересень».

Проте в «Айдарі» це була вже справжня роль. Не на камери – на життя. Недільного жовтневого ранку в часі перемир’я Гартік робив чергову добру справу, на яку йому вказувала складена присяга. Перебуваючи за кермом автомобіля, що вивозив з місця боїв поранених побратимів на Луганщині, він потрапив під мінометний обстріл. Дебютна роль у кліпі виявилась для нього пророчою.

Гаслом пластового куреня «Орден Залізної Остроги», до якого належав лицар, є «Перемога або смерть!» Він виконав його. Загинув і переміг одночасно. Як справжній лицар – рятуючи життя інших.

Думаю, ми ще не раз привітаємось потиском лівої руки, поп’ємо чаю і згадаємо як юнацькі, так і вже не юнацькі пригоди. І  «Запорожець». Він точно десь там з ним. Його фотографують на мобільні янголи.