Якщо про більшість місць у наших горах можна з жалем казати, що цивілізація наступає на ландшафти, іноді змінюючи їх до невпізнаваності, то сучасний Буркут викликає зовсім інші емоції: природа поступово перемагає, витісняючи людей, звільняючись від їхнього тиску.

У 1848 році австрійські військові сплюндрували село Буркут, принагідно спаливши купальню і санаторій. І від того часу перший на території Польського королівства курорт вже ніколи не зміг по-справжньому відновитися.

Феноменальні властивості буркутської води були відомі ще від початку 17 століття. Це джерело з інтенсивною мінеральною природно газованою водою було таким важливим, що навіть поселення було назване Буркутом (по-гуцульськи буркут – джерело, яке бурчить з-під землі). У 17 столітті сюди приїжджали багаті кутські міщани, щоби попити цілющої води і відпочити від міста.

Справжнім піком курорту були тридцяті роки 19 століття. У хроніках пишуть, що впродовж літа сюди приїжджали на відпочинок тлуми людей. Було збудовано купальні заклади, бювети, санаторій і пансіонати.

Власне від того часу і аж дотепер про все, що відбувається у Буркуті, доводиться говорити з легким, але впертим акцентом минулого часу. Навіть інтенсивна повоєнна лісозаготівля, після якої в цих місцях годі відшукати смереку, старшу за 60 років, не здатна була виправити цей акцент. Колишні гуртожитки та їдальні лісорубів, навіть досить великий фельдшерсько-акушерський пункт потрохи розсипаються під тиском часу, клімату й гірської рослинності.

Від минулого року, коли повінь понищила останні житлові будівлі, у Буркуті не залишилося жодного постійного мешканця. Хоча у цю пору осереддя Буркута – довкола знаменитого джерела – зовсім не виглядає безлюдним. На літо сюди приїжджають збирачі афин, які цілими сім’ями поселяються у кількох покинених понищених хатках. Щодня вони виходять у гори, повертаючись з кошелями ягід. Їх можна здавати гуртом у найближчому сільці Шибене.

У тому ж Шибеному розміщена українська прикордонна застава з пропускним пунктом на дорозі. Далі починається прикордонна зона, щоби потрапити у Буркут, треба мати при собі паспорт.

Ще одними регулярними, але короткочасними відвідувачами Буркута є візитери за мінеральною водою. Біля джерела майже завжди є хтось, хто набирає воду з труби, по якій буркут стікає з вищого джерела. Є такі, що набирають сотні пластикових пляшок, які потім відвозять до Коломиї чи Косова. Наразі джерело є власністю українського народу, тому доступ до нього вільний. (Ще від початку 19 століття тутешню воду наливали у скляні фляшки з порцеляновою накривкою і рельєфним написом «BURKUT». Існували навіть попередні контракти про експорт цієї води до Одеси, до Криму і навіть на Близький Схід.)

Найбільшою проблемою, а заодно і найбільшим скарбом розміщення Буркута є його важкодоступність. Це місце взагалі складно асоціювати з якоюсь Івано-Франківською областю чи з якимось районом. Просто далекі гори, край Українських Карпат, Чивчинський хребет, за яким – Мараморош, Румунія. Від і так далеких Ільців, через які проходить дорога від Ворохти до Верховини і Косова, здається, поняття шляху набирає зовсім іншого значення. Тридцять три кілометри вздовж Чорного Черемоша до Буркута належать вже до іншої системи виміру часу і зусиль. Може, тому тут, крім всіляких вигод, майже нема серйозної браконьєрки і побутового сміття. У черемоських плесах тут збираються лише наламані природним способом гілля і фрагменти стовбурів.

Найголовнішою особою у Буркуті є лісничий Буркутського лісництва Віктор Юрієвич Сливчук. Він живе у сусідній (але досить далекій) Зеленій. Лісівництву вчився у Тулі. Працює лісничим у Буркуті вже тринадцять років. Він знає про це життя все. І його знають всі, хто буває у Буркуті.

Буркутське лісництво – найвизначніша будівля у цій місцевості, головний осередок і пункт паломництва чисельних відвідувачів. Воно збудоване на місці давнього пансіонату, в якому лікувалася найвідоміша буркутська гостя Леся Українка. Існування цього лісництва – єдина річ, яка не дає можливості говорити про Буркут виключно у минулому часі.

Тарас ПРОХАСЬКО