Злих людей я майже не знаю. Правда, одного разу я зустріла одного такого чоловіка, спершу злякалась, а потім зрозуміла, що він просто нещасний. Я ще не бачила настільки великого болю в очах, які вже давно не вірять у щось світле. Вони затьмарені дурними стереотипами, хоча насправді прагнуть тепла більше, ніж це можна взагалі уявити. Він знав, що коли люди добрі до тебе, то зрештою доведеться за це розплачуватись.

Не знаю чому, але мені захотілось з ним поспілкуватись. Звичайний, на перший погляд, чоловік років п’ятдесяти. Напевно, мені мало бути страшно від його незрозумілості і замкнутості, адже перших п’ять хвилин він не мовив ні слова, окрім різкого “Ти звідки тут взялась?”

Я часто люблю гуляти ранковим містом, відчуваючи при цьому справжню свіжість і нереальну ейфорію від порожніх вулиць, холодних будинків та закутаних у темряву дерев. Цього разу я пішла на озеро. Там було значно холодніше, ніж зазвичай, але мені про це думати тоді не хотілось. Прихопивши з собою добру половину хліба, я попрямувала годувати білих, вже зовсім зрілих лебедів. Завжди захоплювалась ними, їхньою грацією, впевненістю та спокоєм.

Як з’ясувалось, я була не єдиним їхнім прихильником. Я знала того чоловіка, точніше, чула про нього багато. Всі його називали злим, а я чомусь його не боялась, як інші. Він викликав у мене більше довіри, ніж усі мої знайомі, разом узяті. Спочатку ми обоє мовчали, немов не могли зібратись з думками, а потім, на диво, у нас зав’язалась бесіда.

На моє запитання «Вам подобається бути самотнім?» чоловік відповів: «Самотність все ж краще за людей, прогнилих наскрізь. Багато хто залишається на самоті тому, що боїться образ. Ми боїмося проявляти турботу про людей, тому що боїмося, що інші не подбають про нас. Так значно простіше: бродити пустими вулицями міста і замкнутись в собі, ніж слухати одноманітні розповіді тих, хто тільки те і вміє, що скаржитися на життя. Краще тримати все в голові, де ніхто нічого не побачить, ніхто нічого не запідозрить. Ти живеш у час, коли нікому не цікаво, що у тебе там. Головне – охайний одяг, за яким тебе вважатимуть нормальним».

З цих слів я зробила висновок, що він дуже побитий життям. Хотіла запитати, чи є в нього діти, внуки, але відповідь здалася мені очевидною. Він самотній. А усім хочеться, щоб їх любили, інакше ми просто черствіємо. Тому я його не засуджую. Людині потрібен хтось інший, бодай одна близька людина.

На жаль, таких самотніх людей немало. У них душа, як безмірний всесвіт, але нікому нема до них діла. Бо люди створені так, що переймаються тільки своїми проблемами. Всі хочуть бути почутими, але ніхто не хоче слухати. Так вже ми влаштовані…

Говорили ми близько години. Трохи безглузда розмова, яка в той же час приховує у собі глибокий сенс. Та найбільше мені запам’ятались його слова: «Перш, ніж мене ненавидіти, поговоріть зі мною». Я не знаю всього, що він у цьому житті зробив не так, але чітко відчуваю те, що життя зробило з ним. Напевне, є у цьому і людська провина. Бо ми судимо голосніше, ніж дихаємо. А на осудження нас ображаємось.

Зараз я не стаю на його захист, а стаю на захист себе і всіх людей разом. Інколи одне чиєсь безглузде слово може зруйнувати комусь життя. Лише одне слово, яке робить людину злою і черствою. Бо їй уже немає місця серед нас, до біса добрих і правильних людей.