Забуваються лінії, запахи, барви і звуки…

Наталка Білоцерківець

 

Трапляється, коли картинка сну, міцно пришитого до краєчків ковдри, перетворюється у відеофрагмент, де дівчина лобом притулилась до холодного скла міжобласного автобуса і тривожно спить, і відсутній при цьому будь-який спогад про солодкий аромат кав’ярень, голоси вуличних музик, стогін вокзальних рейок. Тоді насправді розумієш, що не маєш такого місця, куди б хотів повертатись, де б почував себе впевнено і спокійно, як під домашнім пледом, як вдома.

Я втратила відчуття дому. 

Людині завжди потрібно знати, що її чекають. Людині потрібно мати в кишені ключі від будинку, до якого завжди можна повернутись. Людині завжди потрібно знати, що можна повернутись. В той момент, коли в житті ставиться точка неповернення, людина відчуває себе нещасною.

Відчуття щастя – один із елементів відчуття дому. Нарівні з насиченістю та самовдоволенням, теплом і безпекою, відчуття дому робить нас щасливими рівно настільки, наскільки ми можемо собі це дозволити, і нещасними також.

Ми щасливі рівно настільки, наскільки можемо собі це дозволити.

Людям завжди потрібно знати, що вони можуть собі багато дозволити. Людям потрібно знати, що вони можуть дозволити собі повернутись. Собі і тим, кого вже втрачено. Людині завжди потрібно мати кого повертати і куди.

Мені немає кого повертати і немає куди повертати.

Коли ти один, тобі легше гребти на своєму човні. Тоді зникає відчуття страху перед водою, яка може забрати того, хто сидітиме поруч. 

Відчуття страху завжди присутнє, коли відсутнє відчуття дому. Але й маючи останнє, вони не існують один без одного: матимеш дім, когось у ньому, але не завжди цей хтось тебе чекатиме. Це страх стати непотрібним та залишитись самим.

Людям завжди потрібно знати, що їх чекають. Людям потрібно мати за кого боятись. Людям завжди потрібно мати відчуття страху. Щоб мати передчуття того, що їх можуть заспокоїти. Адже людям необхідно мати відчуття спокою.

Потреба людей у різних відчуттях робить їх щасливими. Або навпаки. А відчуття щастя – один із елементів відчуття дому.

Я втратила відчуття дому.

Іноді  замислюєшся над тим, як добре було би покинуте все: сірі стіни коробок панельних п’ятиповерхівок, шурхотіння трави під підошвою на шляху від однієї коробки до іншої, все, що маєш і кого, і стрибати по усіх точках на мапі, до яких ще не дісталася осінь. Але раптом розумієш, що осінь дістане тебе будь-де, яким би теплим не був пісок під твоїм тілом і прибій над твоїми ступнями. Розумієш, що не маєш що і кого покидати. Що всі ці будинки, усі, як один, і всі в них і між ними – ніщо інше, як нитки, якими ти сам себе підшиваєш, і частину з них обірвано.

Відчуття щастя – це знати, що нитки обірвано. Відчуття дому – це не дати цим ниткам обірватись.

Я втратила відчуття дому.

Я втратила відчуття дому, обірвавши останню до тебе нитку.

Я втратила тебе, не втративши відчуття щастя.

Людині завжди потрібно мати кого повертати і куди…

Забуваються запахи, лінії, барви і звуки, але назавжди лишається спогад себе самого у моменти щастя, які, здавалось, творили тебе. Тепер в очах перехожих ти бачиш осад випитих кавових напоїв та вдихаєш ледь вловимий шлейф прянощів тих місць, де лишав частину себе. 

Ми робимо фото на згадку з людьми, які дозволяли почуватись легко й невимушено, привозимо друзям фігурки та магніти, переставляємо вдома з місця на місце речі, привезені як сувеніри, щоб вони майоріли перед очима. Це спосіб тримати у пам’яті місця та моменти щастя.

Я втратила відчуття дому, бо забула, на якому з туристичних фото я почувала себе найбільш щасливою.

 

Юля КРУЧАК, письменниця, гість резиденції «Станіславський феномен», організованої Літературною агенцією «Discursus» та ГО «Форумс»