Навколо вирує світова фінансова криза. Про неї чути звідусіль, її активно обговорюють, нею переймаються, її ненавидять, з нею вчаться співіснувати. Відомо тільки одне: ніхто достоту не знає, що це таке.

Подібна суспільна зацікавленість та активність в обговоренні асоціюється хіба що з революцією. Щоправда, тоді принаймні здавалось, що всі добре розуміють предмет ажіотажу і що взагалі відбувається.
Заморожені кредити та депозити. Україна в торбі. Але все-таки я переконана, що світова криза так і лишається світовою, поки не стає твоєю внутрішньою. Скажімо, я ніколи не мала справу ані з кредитами, ані з депозитами, тому моє розуміння всесвітнього катаклізму досить довго залишалось на рівні абстрактного співчуття суспільству і батьківщині. Допоки у нас на роботі не звільнили охоронців. Тепер з життя редакції зникли люди, які становили відчутну її частину. Раніше, заходячи в приміщення, ми обов’язково перемовлялись кількома теплими словами, тепер внизу – порожнеча. Здається, до мене нарешті дійшло, що таке криза.
Разом з тим українців потихеньку накриває прихована радість: мовляв, добре, що криза світова, і на тім спасибі. От якби виключно українська – це було би гірше. А так – вигребемо. Насправді ми – загартована нація, бо якось так вже звикли жити від кризи до кризи. Мені взагалі здається, що життя у цій країні є однією перманентною затяжною кризою. Просто  час до часу вона мігрує з однієї галузі в іншу.
Населення залякують. Ажіотаж навколо кризи штучний. Ніхто нічого не розуміє. Інфляція у розпалі. Щодня чути погрози і попередження: чекайте-чекайте, скоро буде так, як в 90-х. Чому? Як це все виглядатиме? Ніхто нічого не знає напевне. Жодних адекватних пояснень або заперечень.
Є загроза зниження зарплатні. Добре, хоч із цим все зрозуміло. Пригадую, як це все почалося. Був вівторок, газетний день: було вже пізно, у мене ще було багато писанини, як зайшов наш колишній сисадмін. Ми вийшли на перекур і там, в редакційному коридорі, я вперше почула від нього про закриття підприємств, про те, що Україні – гаплик, «ти навіть не можеш собі уявити, що буде». Я поспішала писати, тому не надала цій розмові жодної ваги, про неї я згадувала усі наступні тижні, коли його слова повторювали з телеекранів, на роботі, на вулиці, навіть у гостях всі одностайно сходились тільки на цій темі. Та, я насправді просто не уявляю, що буде.
«Кажуть, вже докотилось до Швейцарії», – розмовляють двоє чоловіків, які, ймовірно, ніколи не були в цій країні. Думається, що саме таким чином ми стаємо ближчими до світу. І то добре.
Україна більше готова до кризи, Америка натомість в повній дупі.
Інше: Америка готується до чергової війни.
Ще інше: невдовзі євро коштуватиме 15 гривень.
Рівень безробіття зростає. Масово звільняють офісний персонал.
Я йду додому, загортаюсь у теплу ковдру, і чекаю, може, нарешті увімкнуть тепло.
Два роки кризи, цілих два роки, міркую я у зимній квартирі. Мене втішають, що ця буча скоро вщухне. Цей галас штучний – переконують мене. Бодай би увімкнули нарешті тепло, так перечікувати всю цю маячню буде легше – єдина втішна думка.
А що робити протягом цих двох років? Що робити? По-перше, нікому достоту невідомо, що це триватиме рівно два роки. А по-друге, жити. Просто жити і не забувати, що жодні глобальні кризи не є страшнішими за одну власну – внутрішню.