Останніми роками в Україні – справжній бум музичних фестивалів. У 2009-ому, окрім давно розкручених «Країни Мрій» і «АртПоля», «Тараса Бульби», «Мазепи» та «Казантипу», ледь не щовихідних у кожній області гриміли фестивалі й фестивальчики різних напрямків і жанрів. Але перед веде етнічний жанр.

 

Начебто все чудово. Людям – свято, музикантам – робота й крок до слави, українській культурі – розвиток і піднесення. Але нерідко виникає відчуття, як у відомій фразі: «хотіли як найкраще, а вийшло – як завжди». Так, обойма музикантів на всіх цих фестивалях змінюється мінімально, та й звідки їй мінятись, якщо кількість нових і цікавих артистів не збільшується так стрімко, як кількість фестивалів? В чому причина? Мабуть, в тому, що фестиваль закінчується, сміття прибирається, і до наступного року – все, ніякого продовження. Ніякого просування артистів, які виступали на фестивалі.

Цьогоріч першим тривожним дзвіночком став скандал з широко розрекламованим фестивалем «Свірж». Видається, фестивальний рух перетворюється на «бізнес по-українськи». Злупили гроші і втекли. В результаті наступного року від цього скандалу можуть постраждати такі авторитетні фестивалі, як «АртПоле», які розвиваються згідно з європейськими традиціями фестивального руху, коли майстер-класи і концерти артистів в іншому, не фестивальному, форматі продовжуються до наступного року.

То що ж, фестивальний рух в Україні – розвиток національної культури чи недолугий бізнес? З цим питанням «Галицький кореспондент» звернувся до експертів.

Cергій «Літл» Литвинюк, саундпродюсер, менеджер групи «Вій»:

Зазвичай я відвідую фестивалі або як менеджер своєї групи, або як працівник компанії, яка займається технічним забезпеченням сцени. Мушу зазначити, що вибух фестивального руху за кілька останніх років ніяк не вплинув на якість, культуру тощо. В Україні як було зо п’ять шанованих і якісних у всіх відношеннях фестивалів, так і залишилось. Всі інші фестивалі, на мій погляд, дуже низького рівня. Зараз навіть звичайний захід в околичному клубі за участю більше однієї команди гордо іменується фестивалем.

А тепер все по черзі. По-перше, є вражаюча економія на звуковому і світловому обладнанні. Більше того, організатори, які відповідають за технічне забезпечення, зазвичай, не компетентні. По-друге. Музикантам на фестах також живеться несолодко. Побутовий райдер бажає кращого, гонорари доводиться «вибивати». З усього цього напрошується висновок: гроші, які виділяють спонсори на фестиваль, швидше за все, йдуть на зарплату організаторам, а на залишок проводиться захід. Зате найповажніші особи на фестивалях – журналісти! Їм з боку організаторів повний «респект і уважуха»! Головне, щоб фестиваль сподобався журналістам, які розпишуть все у веселкових кольорах. Спонсор прочитає, зрадіє – і виділить бюджет на наступний фестиваль…

Богдан Логвиненко, головний редактор sumno.com:

Вісімнадцять років – саме той вік, коли хочеться фестивалити, бунтувати, гоцати і в той же час – сидіти біля вогнища, думати про сенс життя… А об’єднує все це в одному тільки фестиваль. Дівчинці У лише 18 років, вона ще просто отримує задоволення від того, що в неї виходять такі чудесні фести, вона прекрасно розуміє, що кожен учасник цього фесту – організатор, хоча б сам для себе. Вона радіє фестивальній атмосфері, хоча згадує, як добре було в 14, коли тусівка «Шешор» була в Карпатах, де привітні гуцули не ставлять шансончик за сто метрів від сцени, де така родинна атмосфера.

А тепер кількість значно переважає якість, хоча у свої 18 Дівчинка У ще не набралась достатньо досвіду, аби біля туалетів не було кілометрової черги або ж усі події відбувалися саме у зазначений час. Зате вона ще й не перейшла на рівень фестивальної бариги, що станеться, звісно, за кілька років.

За кілька років і спека спаде – наростання кількості й потужності фестивалів вже не здаватиметься «бумом», організатори почнуть заробляти гроші, поллються інвестиції, а в спонсорських пакетах цифри ростимуть у геометричній прогресії. А зараз – найідеальніший час і вік для того, аби просто «тусити», не задумуючись над грошима, дрібними недоліками організації, хоча, звісно, без «Продіджів» та «Секс Пістолс» «Свірж» ніколи не стане «Сігетом».

Ростислав Войтичук, музред радіо «Вежа»:

Зростання кількості фестивалів – це той момент, коли Україна показує певний розвиток, не стоїть на місці. Швидше за все, маємо дякувати розвитку сфери маркетингу в шоу-бізнесі. Важливу роль відіграє постійний ріст ринку реклами та ринку надання послуг. Я не маю на увазі тимчасовий кризовий спад, а ситуацію загалом.

Такі речі, звичайно, стимулюють культурний розвиток. Але говорити про ренесанс культури я б не наважився. До нього ще, певно, далеко. Надто важким є тягар низькопробної культури, що дістався Україні у пострадянську спадщину. Крім того, в теперішньому українському поступі бізнес-складова сильно переважає мистецьку. Тобто компанії, які продають рекламу в клубах, на концертних майданчиках фестивалів, а також компанії, які продають там свої послуги, скажімо, дають в оренду апаратуру, не особливо звертають увагу на якість самого явища. Вони зацікавлені лише в зростанні своїх продажів.

Культурного ренесансу в Україні, думаю, при таких умовах не буде взагалі, тому що нація надто неоднорідна й незгуртована. Національно самобутньою державою Україна може стати лише у віддаленій перспективі, пройшовши довгий шлях. Через розвиток чистого бізнесу, переживши первинні матеріальні проблеми, нація почне шукати себе у світі і звертатись до коренів. А теперішня поява етно-гуртів та фестивалів – це лише перша ознака того, що ми маємо певну мистецьку еліту, голос якої поки що не дуже сильний.

Держава, насправді, розвивається повільно. І музиканти є заручниками ситуації і можуть впливати на неї лише творчістю. Але особисто я б не говорив, що музичні фестивалі чи художні виставки, інші культурні події існують лише заради відмивання чи заробітку грошей. Способів чесного заробітку існує багато. Пригадайте Остапа.

Підготував Влад ТРЕБУНЯ