В Івано-Франківську 9-14 листопада відбувається 3-й Перегляд сучасного польського кіно «Під високим замком». «Галицький кореспондент» спілкувався з ініціаторами та організаторами, а також співавторами остаточної концепції кінофестивалю: Яцеком Журом – координатором проекту та Барбарою Па́цан – автором ідеї.

 

 

 

– Цього року до нашого міста кінофестиваль завітав уже втретє. У які ще міста, окрім Львова та Івано-Франківська, він приїде?

Я.Ж.: Організатором фестивалю є Генеральне консульство Республіки Польща у Львові, під юрисдикцію якого підпадають Львівська, Івано-Франківська та Закарпатська області. Ми не можемо виходити поза їхні межі. Тому фестиваль відбувається тільки у Львові та Івано-Франківську.

– Чи відбуваються подібні заходи в інших регіонах України, де польська культура менш поширена?

Я.Ж.: Власне, Польський інститут у Києві відповідає за популяризацію польської культури і організовує (хоча не в такій масштабній формі) тижні польського кіно в багатьох містах. Наприклад, відбувалися такі акції в Донецьку, Одесі, в Криму. Також у Львові, але відколи вибухнув кінофестиваль «Під Високим Замком» у 2012 р., Польський інститут заявив, що у зв’язку з ініціативою у Львові Генконсульства вони поступаються місцем і концентрують у тих містах, де такої пропозиції польського кіно немає.

– Як виникла ідея створення фестивалю?

Я.Ж.: Зібралася група осіб, які довший час думали над тим, щоб організувати такий захід, адже ми бачили затребуваність кінопереглядів і у Львові, і в Івано-Франківську. На Західній Україні люди хочуть торкатися польської культури, черпати з неї, придивлятися до певних речей, які презентують Польщу і часто також допомагають українцям знайти натхнення, а то й розв’язання певних проблем.

Б.П.: Я завжди захоплювалася польським кіно і хотіла просто передати це іншим. Показати, що польське кіно є різнорідне, цікаве. Однак у Львові і в інших містах Західної України його замало. Скажімо, люди пам’ятають старі фільми, як-от «Вогнем і мечем», «Ва-банк», «Знахар», але не мають можливості переглянути сучасні фільми, а їх варто переглянути. Тож моєю мрією було донести до широкого кола польське кіно.

Я.Ж.: Є ще одне кіно, яке дуже поширене. Одна велика країна (і я не маю на увазі Індію, Боллівуд), в якій кінематограф є дуже експансивним як у плані маркетингу, так і в плані ідейної пропаганди. Гадаю, західноєвропейська культура, частиною якої є польська, є чудовою альтернативою цьому. Маю надію, що таке напористе кінопропагування незабаром припиниться. І не йдеться про те, щоб зовсім витиснути кіно цієї держави. Адже в ньому є багато дуже добрих, вартісних фільмів, які зробили значний внесок у розвиток світового кіно і світової культури.

– За яким принципом відбирається репертуар кінофестивалю?

Б.П.: Ми не зосереджуємося на однотипному кіно, відбираємо стрічки, в яких порушуються різні проблеми. Це і легкі комедії, і фільми, що зворушують, відзняті на основі реальних подій. Йдеться просто про добру продукцію добрих режисерів. Як свідчить сама назва, ми добираємо найновіші фільми. Цьогоріч це продукція 2014-2013 рр., хоча інколи ми звертаємося і до старих стрічок. Наприклад, глядачі в Станиславові зможуть переглянути старіше кіно «Серце на долоні». Цей фільм ми вибрали з кількох причин. По-перше, до фільму музику написав Войчєх Кілляр, польський композитор, який народився у Львові. А по-друге, що, без сумніву, зацікавить усіх – виконавцем головної ролі є незабутній Богдан Ступка. Загалом, у добрих польських фільмах часто грають іноземні актори і серед них – актори з України.

– З кожним роком фестиваль «Під Високим Замком» набирає обертів і виходить за межі кінокультури…

Б.П.: Із самого початку нашим задумом було не тільки кіно, замкнуте в кіно і відтворене на екрані. Скажімо, у Львові відбувалася гра-квест, пов’язана з кінотематикою. Діяла також виставка довоєнних кіноплакатів. У Центрі польської культури і європейського діалогу в Івано-Франківську можна оглянути виставку «Станиславівці», де, зокрема, представлено багато акторів, уродженців Прикарпаття…

Я.Ж.: Кіно має бути способом промовляння, свого роду претекстом, щоб через фільми показати щось більше, наблизити Польщу до наших найближчих східних сусідів і показати її як успішну країну динамічних змін, яку (що мене особисто дуже тішить) багато українців ставлять собі у приклад результативного шляху в Європу. І ми хочемо ділитися цим досвідом.

– Чи знакові цьогорічні події в Україні мають відголос у відібраних кінострічках? Скажімо, фільм, яким відкривався фестиваль в Івано-Франківську, – «Джек Стронг»?

Я.Ж.: Так, багато українців відчитують символічний зв’язок із ним. Адже це оповідь про людину, яка вела свою героїчну самотню боротьбу з імперією зла. Головний герой полковник Куклінський вирішив, що оскільки має можливості, буде намагатися впливати на реальність і ослаблювати ворога. Передаючи секретну інформацію американській стороні, він значною мірою вплинув на те, що історія повернулася так, як повернулася. І не дійшло до гірших речей, які імперія зла готувала Європі. Тож фабула фільму, безперечно, в контексті теперішніх подій в Україні відчитується як боротьба людини з системою. Це кіно ще й дуже добре з мистецької точки зору, фільм тримає глядача в напрузі від початку до кінця. Драматизму додає й факт, що ця історія заснована на реальних фактах.

Б.П.: Варто додати, що однією із супровідних подій в Івано-Франківську є відкриття фотовиставки «Холодна війна» в Прикарпатському університеті, яку підготував Інститут народної пам’яті в Польщі і яку консульство підтримало.

Я.Ж.: Хоча виставка показує історичні події, вона напряму вписується в теперішній контекст. Адже зараз усе більше говориться, що ми стоїмо перед новою Холодною війною. На цих фотографіях показана Європа, поділена залізною завісою, колючим дротом, і цей урок, який Європа засвоїла, повинен бути застереженням, своєрідним мементо, щоб не повторювати колись зроблених помилок, адекватно реагувати на ситуацію загрози і не недооцінювати її, бо надто часто в Європі її недооцінюють, що призводить до драматичних наслідків.

– Що б ви хотіли побажати сучасному українському кіно, яке тільки стає на ноги?

Я.Ж.: Хотілося б, щоби країна, найближча до Польщі, мала сильніше кіно. Проте це вимагає грошей. І не треба вдавати, що тут важливе тільки натхнення і мистецька творчість. Потрібна організація певної системи, підтримка вітчизняного кінематографу. Я думаю, що зміни, свідками яких ми є після Революції гідності, вплинуть і на кінематограф. Хоча це багатолітній процес. Головне, щоб кіно виконувало свої основні функції, щоб відходило від питань історично-пропагандних на користь просто творення сучасної культури, щоб митці хотіли і мали можливість знімати, щоб ця відкритість до західного світу і до співпраці з західними інституціями вилилася в якісний продукт. Тож українці чекають на своє добре кіно. Думаю, що український кінематограф має добрі перспективи, що він буде міцніти і буде більше фільмів українською.

 

Розмовляла Наталія ТКАЧИК

 

Цікавинки:

У міжвоєння в Станиславові кількість польських кінотеатрів збільшилася до шести. Квитки на поч. ХХ ст. коштували від 0,2 до 0,5 корон. На ці гроші можна було купити 15 яєць, чи 2 буханці хліба, чи 5-7 кілограмів картоплі.