Днями

МОРЯК

На боковому сидінні в автобусі їде чоловік, пристойно одягнений, з дипломатом. Сидить він, нудьгує, а маршрут довгий. Ну, він відкриває свій дипломат, витягає звідти чвертку, одноразовий стаканчик, “Фанту”, нарізку шинки, скляну баночку червоної ікри. Чемно запитує у пасажирів, чи ніхто не проти, якщо він трохи підкріпиться. Ніхто, звичайно, не проти. Він кладе дипломат собі на коліна, сервірує на ньому «поляну» і починає випивати і закушувати, смачно прицмокуючи. Ікру черпає кришечкою від горілки. Водія це зачепило, напевно, прокинулась заздрість. І він давай кермом вивертати, віражі закручувати, щоб кайф мужикові обламати, та не на того натрапив. Мужик спокійно сидить, дипломат, як приварений, на колінах, пляшка навіть не похитнеться, наливає впевнено. Доїжджаємо до кінцевої, всі виходять, чоловік акуратно все згорнув і поклав у свій дипломат, а тоді каже водієві: «Будьте людиною, не подобається, заборонили б перекус, я би й не витягував нічого. А стосовно ваших віражів – я двадцять років на кораблях ходив, в такі шторми потрапляв, і жодного разу ні горілки не розлив, ні закуски не впустив на землю!»

Якось

ПЕРЕЛЯК

Знайома розповіла:

– Сиджу вдома з розбитим носом. Вечір, п’ятниця – готовий сценарій для фільму жахів. А всього лише пішла малого з дитсадочка забрати. Просто перегоріла у них в роздягальні лампочка. І от заходжу я в темряву, яка після освітленого коридору здається ще темнішою, йду навпомацки до вузької смужки світла з-під дверей, що ведуть у групу. І раптом натикаюся на щось на рівні пояса. Обмацую – ніби величезний мішок під ногами. Несподівано “мішок” з шелестом виростає, і прямо переді мною в темряві спалахують очі, а потім … зуби! О Боже!! Видавши вереск, який загрожував перейти в ультразвук, я відскочила назад до дверей у коридор, уява негайно змалювала небачене в природі чудовисько. Двері, за законом жанру, виявилися замкненими – “замурували демони”! А уява не вгамовувалась, показуючи мені несамовиті сцени нападу зубатого монстра з палаючими очима. Продовжуючи верещати, я налягла на двері плечем, але вони не відкривалися. І тут у мою голову залетіла не зовсім доречна в такій ситуації здорова думка про те, що двері можуть відкриватися досередини. Я рвонула ручку до себе, метнулася вперед і, отримавши удар в перенісся, перекинулася на спину…

Через півгодини, розмазуючи криваві соплі і давлячись сміхом, я слухала версію виховательки. А все було так: прийшов у нашу групу чорношкірий малюк, і забрати його в п’ятницю ввечері прийшов чорношкірий тато. Причому шкіра у них дійсно чорна. А тут лампочка перегоріла. І ось вихователька віддала сина татові, а сама пішла за ліхтариком. Тато, не чекаючи її, присів і почав одягати сина в навпомацки, а тут я заходжу. Ну, а потім, вже у плямі ліхтарного світла, вихователька побачила незабутню сцену: тато з сином забилися в кут, а я з диким вереском налягаю на дверцята дитячої шафки, намагаючись вибити їх плечем. Потім, рвонувши дверцята до себе так, що вони повисли на одній петлі, я з переможним криком кидаюся в цю саму шафку, але, вписавшись довбешкою у верхню полицю, перекидаюсь на підлогу… Завіса.

А чоловік в суботу полагодив в роздягальні проводку і дверцята шафки.

Колись

ЧИСТОТА

 

Йде вулицею молодий тато, везе порожній візочок. Поряд біжить, перебирає ніжками хлопчисько трьох років. Біжить і падає в калюжу. Мовчки, без звуку, встає і засмучено дивиться на забруднені долоньки. Тато: «Руки замастив?» Малий: «Так». Тато: «Витри їх легенько в штани. Чоловіки деколи так роблять». Малюк кілька хвилин спантеличено дивиться на свої руки, потім тяжко зітхає, підходить і… старанно витирає долоньки в татові джинси!