Знімати біографічний фільм про Джимі Хендрікса – справа досить ризикована і невдячна. Хендрікс – настільки потужна фігура, такий легендарний музикант, що зробити розповідь про нього, яка б відтворила його кипучу енергію, новаторство і драйв, можливо тільки, порівнявшись з ним у геніальності, а це навряд чи реально.

Режисер Джон Рідлі – кінематографіст зі стажем, визнаний сценарист і продюсер (“Поворот”, “Дванадцять років рабства”), але зі скромним досвідом у режисурі. Він не став робити широке біографічне полотно про Хендрікса і обмежився лондонським періодом сходження зірки Джимі, який охоплює 1966-1967 роки. Згадаймо, що Лондон середини 60-х був ще незаймано білим (йдеться про колір шкіри його жителів). Так само і гітарні боги тодішнього рок-олімпу, ще не захмарно високого, теж були виключно білими, а найпопулярнішими серед них були Боб Ділан і Ерік Клептон. За таких обставин чорношкірий гітарист, незважаючи на свою казкову віртуозність, міг претендувати хіба що на роль екзотичного дикуна на сцені.

Але все виявилося набагато складнішим. Джимі зі своєю пристрастю, самобутністю, глибиною і дивовижною спорідненістю з гітарою, яка була в його руках не так інструментом, як частиною його тіла і душі, став новим виміром у музиці 1960-х і пізніше зробив квантовий стрибок у сьогоднішній, завтрашній і післязавтрашній день музики. Але під час першого свого приїзду до Лондона він тільки пробував адаптуватися до життя шоу-бізнесу, шукав своє місце в музиці і в світі, експериментував у знову зібраній групі «The Jimi Hendrix Experience» і ще не встиг порвати душу собі й усім довкола своїми гітарними і вокальними соло.

Власне, обіцянка зробити це та завтрашній тріумф є лейтмотивами фільму, який водночас залишається досить обережним, не дозволяючи собі різких, категоричних висловлювань та жирних, остаточних крапок. Хендрікс у виконанні репера Андре Бенджаміна гарний і дуже переконливий. Яскравий, талановитий, чарівний, простодушний, як дитина, але непохитний у своєму погляді на цей суєтний світ, пластичний, як велика кішка, з чудовою відкритою посмішкою. Джон Рідлі наділив свого героя деяким агресивним запалом і депресивністю, але в цілому зробив його досить тихим і невпевненим, залишивши за кадром  вибуховий музичний темперамент, ексцентричність, норовливість, колосальну працездатність і рідкісну самобутність.

Фільм, зрозуміло, наповнений музикою, різноманітними популярними хітами тих років, але цієї музики все одно мало, бо, по-перше, багато розмов, по-друге, чекаєш пристрасної гітари Джимі, але вона так і не з’являється (з волі спадкоємців Хендрікса), хоча кілька разів Бенджамін таки запалює на сцені. Мелькає багато зірок тих років, але вони з’являються і зникають настільки швидко, що навіть не встигаєш оцінити портретну схожість чи її відсутність. Однак, робота гримерів, художників-костюмерів і декораторів заслуговує найвищої оцінки, тому що в атмосферу 1960-х занурює з головою. Якщо взяти до уваги, що фільм спочатку задумувався не як масштабне біографічне і музичне шоу, а як розповідь багатої на події життєвої історії найбільшого гітариста всіх часів, то його камерність, обережність і деяка “прісність” цілком доречні. Однак після фільму хочеться спілкування зі справжнім Хендріксом і катарсису, який дарує його фантастична музика.

 

ФЕЛІНСЬКИЙ