Ще тридцять років тому у найсерйозніших книжках про районовані у нашій місцевості садові культури айва не згадувалася навіть у розділі екзотичних і мало поширених. Чи повпливали зміни клімату, чи садівники здолали якісь табу, але тепер найчастіше доводиться чути про те, що невідомо, що з нею робити, бо так вродила…

Останні сонячні дні осені мають у садах особливе віддзеркалення. Жовті матові плоди айви, які тримаються на деревцях найдовше, виглядають тепер, як фантазії бездоганного декоратора, як витівки модерних технологій – вдень вони інтенсивно вбирають сонячне світло, іноді стаючи навіть невидимими через близькість у спектрі,  а ввечері, вночі або у ранкових туманах мають здатність випромінювати лагідне сяйво, яке у дитячих книжечках обов’язково малюється із пухким ореолом.
У наших садах айва – це символ Азії. Не тієї політичної, яку протиставляють Європі, не індустріальної, коли йдеться про безліч непотрібних насправді товарів першої необхідності. Це Азія магічна, екзотична, загадкова, багатюща, казкова, мудра, незбагненна…
Айва прикрашає, айва годує, айва зобов’язує, айва обіцяє. Невелике дерево з тої самої родини, що цитрусові і яблучні, може бути лише невжитковою декорацією, або тільки плідною плантацією. Азійська мудрість, однак, полягає у тому, що обидва вияви не потрібно розділяти. Можна насолоджуватися красою користі так само, як користатися невжитковістю краси. Найкраще, звичайно, повноцінно жити з айвою.
Весною вона заквітає великими рожево-білими квітами. Потім вкривається листям, яке ховає весь процес зав’язі і первинного розвитку плодів аж до несподіваного жовтого вибуху восени. Тоді листя повільно і поступово – майже як дні – опадає, відкриваючи весь лабіринт чистого галуззя крони, наповненого твердими айвами. Наступне, про що можна медитувати,  – коли зривати, щоби не запізно, щоби не зарано.
Зірвавши, треба з нею щось зробити, бо інакше – навіщо рвати, хай прикрашає сад ще з під снігу. Взявшись щось робити, нарешті усвідомлюєш, яка вона тверда, квасна і недоступна. Цю твердість треба переступити знову ж по-азійськи. Не так гострим ножем, як усвідомленням відкритості айви, що таїться за твердістю.
Якщо зняти пухнасту шкірку, стає легко розрізати її надвоє. Там всередині – кілька слизистих зерен, які можуть бути отрутою або любовним ліком. Два півтіла стають зовсім безпорадними.
Їх ріжуть на тонкі плястерки заради найдухмянішого варення. Воно потребує стільки ж цукру, як і айви. Плястерки заливають виваром зі шкірок і варять, додаючи цукрового сиропу і соку цитрини. Варення перетворюється на ритм життя. Бо помішувати, бо по п’ятнадцять хвилин кілька разів за кілька днів. Дольче віта. Саме слово мармоляда походить від португальського імені айви – мармоля. Ще ті плоди труть на грубій терці. Тоді сушать для того, щоби цей пахучий, не знищений варивом, дух додавати до чаю чи ванни.
Однак айва – подоба яблука. Тому айвова дієтологія рекомендує передовсім плоди печені. Тоді вони найкорисніші і найм’якші. Способів поєднань з іншими стихіями безліч. Печену айву додають до плову чи до рижу. Випорожнену айву фарширують м’ясом і печуть у помідоровому соці, посипавши тертим сиром. За тим самим принципом її печуть насолодко – начинену сирковою масою з родзинками і цинамоном, медом чи іншими фруктами.
Айву варто приручити. А приручивши, бути відповідальним за її плоди. Хоча би поглядом. Коли вона залишається незібраною під снігом.

Тарас ПРОХАСЬКО