Нещодавно журналісту «Галицького кореспондента» вдалось поспілкуватись із о. Романом Кострабиєм, священиком УГКЦ з Рогатинщини. Він ще у серпні поїхав на схід України, в зону АТО, щоб служити там капеланом.

Декілька днів тому він повернувся ненадовго до Івано-Франківська, до сім’ї. І вже незабаром знову поїде в Луганськ.

‒ Що саме спонукало вас служити капеланом у зоні бойових дій?

На це питання конкретної відповіді не знаходжу. Я думав так: поки країна в небезпеці і в небезпеці наші вояки, я потрібен більше там, на фронті. Тут я завжди встигну послужити, помолитися, а там зараз іде війна, і я повинен робите все, що можу, щоб зробити свій внесок у цю боротьбу.

‒ Як ви підтримуєте бійців?

Я як звичайний священик відправляю Служби Божі, молюся, при потребі сповідаю, причащаю. Одного разу людина навіть прийняла святе хрещення. Іноді, на жаль, відправляємо панахиди за померлими.

Буває просто розмовляю і підтримую словом, бо військові не розкажуть усього того, що з ними там стається, рідним, щоб не тривожити їх.

‒ Які настрої панують серед бійців?

Патріотичні. Це те, що відрізняє наших військових від усяких терористів та сепаратистів. Патріотизм додає нам переваги над іншою стороною, навіть попри те, що вона більше і краще озброєна. Наших вояків об’єднує те, що вони боронять Україну, свою Батьківщину. Там немає «східняків» і «західняків». Там всі єдині.

‒ Як переживати війну маємо ми, мирні люди?

Хлопці воюють за те, щоб ми жили мирно і спокійно, але не потрібно забувати, що там, на фронті, наші батьки, брати, родичі. Не залишаймось байдужими. Вважаймо кожного з них своїми рідними.
Одне із завдань церкви зараз – молитись за хлопців, які пішли туди. Коли ж вони повернуться, їхнє духовне і психічне здоров’я залишиться там. Бо буває, що навіть після повернення вони думками продовжують жити на війні.

От, наприклад, був такий випадок, коли у частині відбувався концерт для підтримки військових. Поранені хлопці ходили сумними. Вони не розуміли, чому тут співають, коли їхні побратими в окопах, мерзнуть, у небезпеці, поранені. Вони ніколи не забувають про війну і побратимів, навіть коли лікуються чи повертаються додому.

Хлопців, які повернуться сюди, треба підтримати. Бо вони прийдуть ніби з іншого світу. Вони залишать там душу. Бо як співається: “Душу й тіло ми положим..” Положити тіло ‒ це означає померти, а положити душу ‒ віддати душу за мир і спокій народу, нації, держави.

Не бійся ворога, бо найбільше, що він може зробити, ‒ це вбити тебе. Не бійся друга, бо найбільше, що він може зробити, ‒ це зрадити тебе, а бійся байдужого, бо через нього стаються зради і вбивства.

Байдужим бути не можна. Бо саме через це відбувається зараз війна.

‒ Що ви думаєте про волонтерів?

Волонтери – це наш український феномен, якого немає у тих «еленерівців» та «деенерівців». Багато наших військових дякують Богу за тих, хто привозить їжу, техніку, одяг. Бійці раді, що про них пам’ятають і підтримують їх.

Волонтер жертвує своїм часом, грошима, здоров’ям для ближніх. Немає більшого добра для ближнього, ніж отак допомагати. Була б така свідомість і згуртованість у структурах ЗСУ, наша армія не потребувала б допомоги.

Волонтери – це люди майбутнього.

‒ Чи довго буде ще тривати війна і чим вона для нас закінчиться?

Однозначно, війна закінчиться нашою перемогою. Війна закінчиться тоді, коли ми почнемо любите одне одного, кожного свого ближнього.
Завдання наших церков ‒ вимолювати мир. Мир просити не тільки вустами, а й усім серцем. Коли війна закінчиться, сказати не можу, але, звісно, хочеться, щоб якнайшвидше.

 

Під час нашої розмови о. Роману телефонувала дружина. Вона знайшла патрони і хвилювалась, щоб вони не вибухнули. Капелан заспокоїв її і поспішив додому, щоб вона, напевно, не знайшла ще чогось… От такий бойовий священик.

 

Розмовляла Анна ЛУЖНА