«Станіславський феномен» – літературний вибух з візуальним домішком – стався наприкінці 80-х, а вибухова хвиля накрила український культурний простір усіх 90-х. Імена письменників Юрія Андруховича, Юрка Іздрика, Тараса Прохаська, Володимира Єшкілєва та художників Мирослава Яремака, Ярослава Яновського, Ростислава Котерліна та Анатолія Звіжинського сьогодні не чув хіба тільки неграмотний або незрячий. «Станіславський феномен» дав новий зміст поняттю «укрсучліт», тобто з’явилася нова українська література європейського ґатунку і європейського ж сприйняття світу. Учасники «Станіславського феномену» вже можуть далі навіть нічого й не писати, вони дали поштовх і мірило якості. Власне, вибух стався, та чи ширяться вибухові хвилі дотепер? Які наслідки й руйнування? Які глибини й сенси відкрилися? Врешті, чи живий феномен сьогодні?

 

Тарас Прохасько, письменник:

Найголовніше – розділяти літературознавче поняття «Станіславський феномен» і літературне життя, яке пов’язане із Станіславом і тим феноменом не є. Тому що літературний вибух початку 90-х, названий згодом «Станіславський феномен», вже належить історії літератури і має дуже конкретне визначення. СФ – це творчість кількох авторів (Андрухович, Прохасько, Іздрик, Єшкілєв, Кирпан, Мулик) у короткий період часу – 1988-1994 роках. Можна узагальнити, що каноном «Станіславського феномену» є публікації цих авторів у цей час у часописі «Четвер». Основними рисами феномену є новації тем і способи викладу, звернення до історичної пам’яті і міфології Галичини й Центральної Європи, серйозна іронія, орієнтація на універсальну проблематику, західноукраїнська мовна стихія.

Крім самих текстів, «Станіславський феномен» визначався ще й особливою атмосферою міського товариського життя, щоденних особистих контактів, оточенням художників, музикантів, псевдофілософів і життєлюбів.

«Станіславський феномен» став школою для багатьох франківських письменників, які згодом пішли кожен своїм шляхом. І їхні твори, написані у наступні роки, вже є їхніми творами, а не виявом «Станіславського феномену».

Однак пізніші часи показали, що і поза феноменом Станіславів є місцем, сприятливим для літератури. Франківськ пізніших років не перестав породжувати першорядних письменників – Таню Малярчук, Софійку Андрухович, Олега Криштопу…

Юрко Іздрик, письменник:

Найфеноменальніше в так званому «Станіславському феномені» – а прояви його ми спостерігаємо вже впродовж 20 років – власне, його поки-що-не-проминальність. Щокілька років то в літературному, то в музичному чи образотворчому житті міста з’являється постать, або явище, або група людей, які дивують чимось новим: новим поглядом назовні і всередину, новою мовою, новими інтонаціями й акцентами. Щоправда, цього не скажеш, наприклад, про театр чи найважливіше мистецтво для тінейджерів і домогосподарок – кіно, але з цими видами комунікації сутужно всуціль по Україні.

Називати зараз прізвища чи бренди – справа вдячна хіба для заповнення газетної площі: кожен сам може писати собі історію «Станіславського феномену» й вибирати з багатого життя міста належні «феноменальні» фрагменти. Поки не буде укладена задумана й зініційована Володимиром Єшкілєвим «Енциклопедія Станіславського Феномену», кожен вільний сам визначати власний Феномен. А затим Ферментація – за висловом Андруховича – Феномену триває, і я зі стриманим нетерпінням очікую нових імен, композицій, полотен, голосів.

Ростислав Шпук, блоггер, фотограф:

«Станіславський феномен» – це такий флеш-моб «творчих» харизм, який полягав в тому, що в один час в одному маргінальному нібито місті з’явилась ціла плеяда молодих людей, які активно видавали мистецькі продукти дуже високого рівня, перш за все – в літературі. Це була інтелектуальна інтервенція, перехоплення загальноукраїнського літпроцесу, що врешті підняло планку для всього сучукрліту, а отже, і самого сучукрліту.

Думаю, виникнення СФ персоніфікується п`ятіркою першоносіїв-“засновників” явища, рівномірно розподілених між А і Я – Андрухович, Єшкілєв, Іздрик, Прохасько, Яремак. По-друге, до поняття СФ варто зарахувати мистецькі явища, як наприклад, художні міжнародні Бієнале «Імпреза», перший «с`ОБ`ЄКТ» (мистецька територія), часопис «ЧЕТВЕР».

Зараз нібито всі причетні до цього явища живі і перебувають в непоганій формі (як у всьому, є кілька версій списків «запідозрених»: міні, міді і максі). І оскільки вони ще не заснували обласну спілку станіславсько-феноменалістів, то СФ ще живий, хоч дещо й музеєфікувався, як крейсер Аврора, і навіть “судьби іх тоже чєм-то похожи”.

Геніальність, зрозуміло, не можна поставити на конвеєр, і династійною вона буває дуже рідко, тим не менше останніми роками СФ підживився другим диханням, перш за все в особах С.Андрухович, Т.Малярчук, І.Карпи – вони є ще й “топ-моделями” сучукрліту, «Станіславським феноменом» «на експорт» у столицю. Дуже перспективним, здається, є молодий поет Василь Карп’юк. Ну і оскільки наше суспільство зовсім не страждає читальницькою булімією, то поки що належно не оцінило нове літературне пришестя Іздрика, але це – попереду.

Отже, “живучість” СФ залежить не від класиків, завдяки яким це поняття виникло, і навіть не від того, наскільки цей збіг у просторі й часі був випадковим, а від того, що в цьому збігу випадковіше: час чи простір. Якщо менш випадковий простір, то можна й далі чекати нових «прибоїв» СФ, але це покаже саме час, надіюсь більш випадковий.

Андрій Бондар, поет, есеїст:

Станіслав має одну цікаву особливість: його можна собі уявити островом. Звідки б ти не приїздив до цього міста, тобі щонайменше одного разу доводиться перетинати Бистриці – Солотвинську або Надвірнянську. Якщо шукати географічні асоціації для пояснення естетичного феномену під лейблом «Станіславський», не оминути також і ще однієї обставини: Станіслав – посередник між Україною рівнинною та гірською. Саме там – і більше ніде – могло сконцентруватись стільки різноманітних людей, сенсів, візій, фобій, філій і глюків. Обставина ця – беручи також до уваги важку й вузлувату історію українського Заходу у ХХ столітті – не могла не спричинитись до перетворення цього міста на своєрідну культурну батарею, яка впродовж останніх 30 років породила дуже насичене й цікаве художнє середовище. Андрухович, Іздрик, Прохасько, Єшкілєв, Жураківський, Звіжинський, Фурдіяк, Шпук, «Перкалаба»… Цих імен вистачило б на половину обласних центрів України, але зосередились і реалізувались вони чомусь саме в одному Станіславі. Чи існує певний «геній місця»? Безперечно, так. Ясна річ, можна вигадувати сотні теорій чудесного походження цього феномену. Однак найцікавіше, аби все це й далі залишалося загадкою. Загадка – це антидот проти закам’яніння і забронзовіння. А нам потрібен у цьому місці живий творчий процес. Амінь.

Підготував Влад ТРЕБУНЯ