Минулого тижня в Івано-Франківську відбулося відкриття проекту Тараса Полатайка “Війна. 11 портретів”, який проходить за підтримки Національного художнього музею України у рамках благодійної програми “Леви своїх не лишають”.

Проект спрямований на збір коштів для допомоги пораненим військовим та постраждалим музейним установам в зоні АТО. Виставка вже побувала в Одесі, Нью-Йорку та Торонто.

Протягом кількох днів на початку серпня художник спілкувався з пацієнтами хірургічного відділення Головного військового клінічного госпіталю в Києві, які потрапили туди з фронту з важкими пораненнями. Результатом цього спілкування є 11 фотопортретів та аудіозаписи історій людей, які побували в самому пеклі війни.

Це дуже різні люди – добровольці, мобілізовані, контрактники, колишні «афганці». Вони належать до різних поколінь, потрапили в зону АТО з різних областей України. Вони ставляться до війни і свого досвіду по-різному: для одних вона увірвалася в звичний плин життя, зламала особистий комфортний світ, для інших вона є просто важкою роботою, яку потрібно зробити якнайкраще. Проте всі вони визнають, що тепер «життя ціниться зовсім по-іншому». Триматися у найважчі хвилини їм допомагало переконання в тому, що «ми воюємо за свою землю».

Спілкування з цими людьми не було легким. Більшість військових – стримані, а їхні відповіді – лаконічні та конкретні. Але голоси, обличчя, очі промовляють більше, ніж найдетальніші інтерв’ю…

Сім місяців триває виснажливе протистояння на сході України. Весь цей час увага прикута до воєнних подій, які постійно змінюють наше ставлення до життя, до себе і до звичних цінностей. Війна втягує всіх у свою орбіту. Позбавляючи відчуття мирного існування, вона майже не залишає місця для повсякденної зосередженої роботи. Надія на майбутнє тримається саме на плечах героїв – таких, як чоловіки з проекту Тараса Полатайка. 

Війна підкорила цих людей своїм потребам, нівелювала їхній довоєнний особистий досвід, поставила перед жорстокою необхідністю існувати на межі душевних і фізичних сил. Їхній героїзм не має зовнішніх атрибутів і позбавлений пафосу, про нього свідчать лише монументальність фотографій, однотипність ракурсу, емоційна стриманість. Разом з тим, кожний окремий психологічний портрет, особливо погляд, спрямований прямо в камеру, втягує в поле індивідуального досвіду, акцентуючи увагу не на фізичних втратах, а на внутрішній силі, створює напругу діалогу, змушує дивитися на тих, кому страшно дивитись у вічі.

Проект Тараса Полатайка дає можливість подолати власний страх перед війною, образ якої постійно постає в ЗМІ, і зробити власний вибір – залишатися спостерігачем чи діяти, допомагати, ділитися і підтримувати. Автор проекту вдячний Павлові Терехову за фотозйомку.

«Галицький кореспондент» поспілкувався з художником про життя і мистецтво. 

 

– Тарасе, у тебе є арт-об’єкт, який називається “100 днів до демобілізації”, зроблений у 2007 році. У теперішньому контексті він наповнюється новими сенсами. Наскільки візіонерство присутнє в мистецтві і чи є, на твою думку, техніки, щоб митець міг це чуття в собі загострити?

Цей об’єкт я зробив, здається, років сім тому. Йшлося про шмат хліба, на який «дембеля» намазували масло, писали на ньому кількість днів до приказу і з’їдали. Починався ритуал за 100 днів до приказу міністра оборони про демобілізацію. З усіх «дембельских» ритуалів мені цей подобався найбільше. От і спало на думку відтворити його у фотографії. Зняв шмат хліба сто разів і наклав ці знімки в фотошопі.

Щодо візіонерства – штука містична. Особисто у мене воно скоріше пов’язане зі «Сплячою красунею». Вона спала в НХМУ (Національний художній музей України – ред.), тобто в приміщенні, перед яким стояв «Беркут», коли на Грушевського почалася війна. Я це все дивився онлайн з Канади і помітив, що над барикадами був бігборд зі страшною мордою потвори з написом «Вій», тобто реклама російського кіно. І тут я згадав, що одним з підтекстів «Сплячої красуні» була Панночка Гоголя. Тобто є Брут, який намалював коло і молиться, а в коло намагається влізти нечисть. Оце була містика! Пам’ятаю, що тоді запостив на «Фейсбуці» питання до себе, хто та морда: Яник чи крупніший чорт над ним?..

А щодо технік, то вона у кожного своя. У мене немає чітких технік. Приходять ідеї – і все. Часто – в розмовах, а часом – як спати не можу.

– От, власне, про містичне. Наскільки зараз у світі прибуло містичного, адже відбуваються такі події, можна сказати, зломи планетарного рівня. Що ти відчуваєш?

Та власне це й відчуваю. У нас зараз твориться історія. Відбувається надзвичайна концентрація енергії. Є відчуття, що ми тут всі швидко проходимо відстані, які в нормальному стані суспільство проходить за кілька століть. Наросло за століття, і от зараз нарив цей не витримав і лопнув. Це якась боротьба між болотом і твердим ґрунтом. Болото хоче затримати цей процес, болото не хоче пускати, але треба йти вперед. Зараз можна з нього вийти, а можна залишитися. Якщо залишимось, то вже назавжди.

– А вийдемо?

Вийдемо. Болото на те й болото, щоб підривати віру, що дійдеш берега. Тому треба вірити. Говорив пару місяців тому з однокласником, який тепер успішний барига регіонального рівня. Він нібито і патріот і все таке. Але каже: “Чувак, ти шо, всьо як було, так є, як брали, так і беруть, – нічо не буде!» Я сказав, що буде так, як ти віриш. А після цього спілкування хотілося піти помитися. Буквально!

– Твій останній проект «Війна. 11 портретів» є мультимедійним – фото поранених та їх історії. Наскільки стресовим для тебе було спілкування з «моделями»?

Хвилювався в перший день, коли треба було ставити хлопцям питання і знімати їх. Не хотілося турбувати, лізти в душу людям, які лежать в такому стані. Багато з них лежали з дуже важкими пораненнями. Дехто без ніг. Тому важко було з себе видушити філософські питання, які я задумав. Довелося корегувати все в процесі.

Першого дня в основному ставив одне просте питання: «Що зараз найпотрібніше в АТО? Чого найбільше не вистачає?» Майже всі на таке питання погодилися відповісти. Тобто, «ага, якшо для АТО – то давай, працюємо». Хоча були кілька дуже психічно травмованих пацанів, які відмовились. Врізався в пам’ять молодий хлопчина, який сказав: «Ти мені моїх пацанів поверни, а потім поговоримо…» Вони ж, насправді, дуже психічно травмовані. Намагаються триматися, наче все нормально, але…

Цей дикий контраст між спокійним цивільним життям було видно, коли їхав у потязі з Києва до Чернівців на «Меридіан Черновіц». Захожу в буфет, а там така пацевато-весела компанія поетес з кореспондентами випиває. Рже дурними голосами, співає «Червону руту» і починає грати «в бутилочку» на цілування. А біля мене стоїть такий моцний хлоп з повною пляшкою коньяку і намагається спілкуватися з польським інтелігентом – поетом, що теж їде на фестиваль. Хлоп цей повертався з АТО до себе в село під Вижницею. Десантник. Його відпустили, бо важкохвора мама. За три тижні в АТО встиг покласти двох «сєпарів».

Я опинився в ролі перекладача. Солдат всім своїм виглядом намагався вдавати, що все нормально. Але чим більше пили, тим більше він повертався до теми, що він вбив. Без геройства, що «сєпарів» поклав. Чим більше пили, тим більше було видно, що він намагається переварити те, що вбив людей. А тут завалюють у вагон два київських панки з ірокезами і кажуть: «Слава Україні!». Десантнику не сподобалися їхні зачіски. Довелося виступати буфером. Закінчилося перетисканням рук. Чувак з Вижниці переміг. А п’яненький польський поет повторював мені чомусь, що почувається, як вдома…

– Як думаєш, наскільки може бути болючим для суспільства так званий «в’єтнамський синдром», коли громадяни повертались з війни надломлені психічно? Адже це не зовсім нормально – вбивати, хай і захищаючи Батьківщину. Які загрози несе ця історія в майбутньому?

Так. Буде у нас покоління АТО, як було і є покоління «афганців». І треба зробити все від нас залежне, щоб ці хлопці не відчували себе непотрібними і покинутими, як це було з «афганцями». Слава Богу, що тепер є волонтерський рух.

– Волонтерський рух – це феномен, який мало хто міг спрогнозувати. Які феномени цих часів ти би міг ще відзначити?

Перш за все, феномен громадянського суспільства. І це одразу відчуваєш, коли приїжджаєш з-за кордону. Раніше було почуття безнадії, цинізму, знову ж таки, болота, з якого невідомо, як вибиратися при тих цинічних розкладах і настроях. Тепер є реальна надія на те, що більшість відчула: від нас щось залежить! Особисто я вперше відчув себе громадянином України. Сильне почуття!

Ну і, крім цього, героїзм. Реальний героїзм на твоїх очах… Коли таке бачиш, багато міняється. У мене завжди було враження, що ми (тобто українські чоловіки) попрогравали всі війни і поставали обивателями, як казав класик, гречкосіями. Так тепер це змінилося. Прокинувся у нас здоровий маскулінізм.

І взагалі, є відчуття того, що старі тексти та заповіді, які колись виглядали романтичними байками з минулого, стали реальністю. Нам сильно пощастило жити в цей час.

                                                                Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

 

ДОВІДКА:

Тарас Полатайко народився в Чернівцях у 1966 році. З 1989 року живе і працює в Канаді. У 2002 р. представляв Україну на Бієнале у Сан Пауло (Бразилія). Серед інших міжнародних форумів, на яких Полатайко представляв Україну та Канаду, – Корейська Бієнале (Південна Корея, 2009), Тель-Авівська Бієнале (2011) та Alberta Biеnnіal в Едмонтоні (Канада, 2013).  2012 року в Національному художньому музеї України (Київ) він провів резонансний перформанс “Спляча красуня”.

За останніх кілька років роботи Тараса Полатайка виставлялися на Bazel Art Fair (Швейцарія) та Priska Juschka Fine Art (Нью-Йорк), в Музеї сучасного мистецтва Монреалю, у Фундації Антоні Тапієса (Барселона), The Power Plant (Торонто), Центрі сучасного мистецтва Замок Уяздовский (Варшава), Центрі сучасного мистецтва Сороса (Київ), Мистецькому Арсеналі (Київ), Artspace (Сідней, Австралія), Міжнародному фестивалі кіно та відео «Images» (Торонто), Artspeak (Ванкувер) та Barbara Edwards Contemporary (Торонто).

Твори художника представлені у Priska Juschka Fine Art (Нью-Йорк, США), Barbara Edwards Contemporary (Торонто, Канада) та Douglas Udell Gallery (Едмонтон, Канада).