Торік уперше Україна зіткнулася з масовою внутрішньою міграцією, зумовленою анексією Криму та війною на сході. Як свідчить статистика ООН, кількість внутрішніх мігрантів в Україні перевищила півмільйона осіб. На заході найбільше переселенців прихистила Львівська область (9,5 тис.). На  Івано-Франківщині їх налічується майже 3 тисячі. Але не тільки обласні центри, а й маленькі містечка Західної України приваблюють тих, хто зважився покинути домівки, майно, батьківщину і перебратися у антипропіарений «колорадами» примарний край «фашисто-бандерівців», втікаючи від небезпеки.

 

Головне – житло

У Коломиї зараз проживає до 200 переселенців. Ця цифра була більшою, однак люди почали повертатися на схід, де звільнилися території, або ж переїжджають в інші регіони в пошуках роботи і дешевшого житла. Загалом переселенцями Коломийщини опікується «Карітас», Червоний Хрест та державні служби.

Перша нагальна проблема, з якою стикають переселенці, – житло. Люди селяться в знайомих, винаймають квартири, шукають гуртожитки або ж живуть у Червоному Хресті. Продуктами харчування, одягом та взуттям переважно забезпечує «Карітас». 20% переселенців у Коломиї вже влаштувалися на роботу. Проте не всі поспішають шукати місце праці, бо більшість усе-таки планує повертатися додому, коли настане мир. Однак 15% коломийських переселенців уже визначилися, що хочуть тут залишитися назавжди. Серед них – Олена Должикова.

Дівчина координує роботу зі збору продуктів і одягу для переселенців у Коломийсько-Чернівецькій єпархії, сама переселенка з Антрациту Луганської області. Батьки Олени виїхали в Харків, однак не сприймають Західну Україну і не розуміють рішення доньки перебратися в Коломию. Тож сімейні стосунки дали тріщину: «Я з ними спілкуюся, а вони зі мною ні, і нічого з цим не можу зробити…» ‒ зізнається дівчина.

 

Чужі серед своїх: Станиця Луганська

Чоловік волонтерки з Коломиї Євдокії Романчич служить у спецбатальйоні «Чернігів». Жінка жертвує своєю родиною заради порятунку чужих сімей: від початку серпня вона здійснила понад 10 поїздок в АТО, близько п’яти місяців її дитина практично живе без батьків, під опікою друзів та знайомих.

Зі Станиці Луганської в Коломию жінка вивезла 23-річну Христину Городовікову, її трирічного синочка та матір, які через проукраїнську позицію потрапили у всі можливі чорні списки ополченців і вже готувалися до найгіршого. У Станиці Христина з сім’єю були білими, точніше, жовто-блакитними воронами, адже там усього до 10% місцевого населення підтримує українських військових. У будинку, де мешкала Христина, з 48-ми квартир тільки у 2-х підтримували єдину і цілісну Україну, решта ж були за т.зв. ЛНР, упевнені, що Путін їм уже простягнув руку допомоги.

Родина Христини надумала переїжджати ще до того, як почалася війна, але не мала такої можливості. А потім Станицю захопили «еленерівці», дороги були перекриті, почали обстрілювати автобуси, люди сиділи без роботи та й не було особливо куди виїздити. Крім того, хто зважиться в таких умовах утікати з трирічною дитиною на руках?

Почалися бомбардування. Люди ховалися в підвалах і бомбосховищах. Христина з жахом згадує, як «син прокидався о 12-й годині ночі від того, що весь у друзках скла»… Психіка не витримувала. Через небезпеку хлопчик чотири місяці з під’їзду не виходив. Христина з матір’ю запирали малого в квартирі, де вже давно не було світла, а самі бігли на пошуки хліба або води – за кілька кілометрів від дому. І не знали, чи повернуться… Багатьох з тих, хто хотів сховатися, просто розривало. Бомбили так, що від більшості будинків позалишалися тільки фундаменти. «Ніколи не думала, що я, жінка, в свої 23 роки навчуся розпізнавати, коли воно свистить, що саме свистить і з якого боку буде вибух», ‒ з жахом каже Христина.

Цій родині пощастило познайомитися з волонтерами, зокрема з Євдокією, яка й допомогла виїхати зі Станиці Луганської і тепер опікується переселенцями в рідному місті.

Трирічному Стасику, сину Христини, відлуння війни вчувалося і в мирній Коломиї. Коли тільки десь на вулиці було чутно вибух вихлопної труби автівки, дитина тулилася: «Мамо, мамо, стріляють, побігли в сховище!» Загалом, тепер у Коломиї родина почувається комфортно.

У Коломиї Христина знімає квартиру, хоча зняти житло виявилося не такою легкою справою. Відсотків 80 коломиян, які здають житло, не хочуть мати справу з переселенцями: перша хвиля мігрантів залишила по собі погану репутацію і тепер люди їм не довіряють… На думку волонтерки Євдокії, «перша хвиля переселення була непотрібна, бо часто люди їхали з таких місць, де не було окупації, їм нічого не загрожувало. Люди просто користалися моментом і виїжджали».

Зараз Христина найбільше мріє знайти роботу в Коломиї, щоб ні від кого не залежати. Незважаючи на проблеми з пошуком житла і роботи, на незнання української мови та інший менталітет західноукраїнців у порівнянні з мешканцями сходу, сім’я влилася в коломийський соціум. «Я себе тут почуваю як вдома, я є вдома. Повертатися немає смислу», ‒ каже жінка.

 

Альтруїстичний егоїзм

Сімʼя Катерини Ветюгової переїхала в Коломию з Севастополя. Жінка працювала в міському управлінні статистики, чоловік розбудовував бізнес. Коли до влади прийшли «регіони», працювати стало неможливо: жінку просто змушували підтасовувати статистичні дані. Тож Катерина звільнилася, пройшовши всі кола бюрократичного пекла, прокуратури і суди, що в сумі забрало півроку часу. Почала займатися повітряними кулями та аеродизайном. І тільки в лютому вони з чоловіком оформили та зареєстрували бізнес, як у березні відбулися псевдореферендум та анексія Криму.

Про виїзд сім’я думала ще з часів Майдану, коли загострилася не тільки ситуація на півострові, а й з боку родини та друзів почалися закиди. Скажімо, проукраїнське подружжя звинувачували у тому, що вони виховують малолітню доньку фашисткою. Крим загалом, як зауважує Катерина, сприймав події на Майдані як цирк на сусідній планеті. Якщо хтось і підтримував спротив системі, то це була тиха підтримка – поодинці з куточка. Більшість кримчан вірили, що в Києві до влади прийшли фашисти-бандерівці, нічого нікому не можливо було довести. Катерина з чоловіком згадують, як 16 березня оголосили т.зв. референдум і за два тижні його нашвидкуруч організували, ніяких днів тиші ніхто не дотримувався. Севастополь обвішали порівняльними вивісками: шалені зарплати з бюджету Росії і поруч – злиденний мізер української перспективи. Люди не думали, як Росія має провести на півострів газ-світло-воду. «Це було величезне феєричне шоу: люди чекали салюту і ніхто не думав, як потім двірники мають прибирати його залишки і сміття, ‒ каже Катерина. ‒ Крим ставився до майданівців, як до божевільних. Мовляв, Майдан насмішив увесь світ: цирк приїхав, виступив і поїхав. Крим цим особливо не переймався».

Якби жінці дали альтернативу спокійно проживати в Криму з українським громадянством, то вона, може, би й погодилася залишитися. Але такого шансу практично не було: миттєве перефарбування на російську української школи, де вчилася донька, зашкалювання ненависті з боку російських родичів. Сім’я замкнулася в собі і практично ні з ким не спілкувалася. Довелося просто зачинити дві квартири, покинути щойно куплену ділянку землі і виїхати.

Питання про нове місце проживання не стояло – поїхали відразу в Коломию, звідки родом чоловік і де сім’я по кілька разів на рік відпочивала. Найбільше жінка переймалася, куди влаштувати вчитися доньку, адже керівництво «перефарбованої» кримської школи, крім табеля за четвертий клас, не дало на руки жодних документів про освіту, коли дізналося, що сім’я виїжджає на Західну Україну. На щастя, директор коломийської гімназії Йосип Матковський виявився людиною свідомою і, незважаючи на переповнені класи і відсутні документи, просто взяв дівчинку на навчання.

На запитання, що спонукало зайнятися в Коломиї волонтерством, Катерина жартома відповідає, що банальний егоїзм, адже «кожна людина по суті своїй егоїст, тож я розмірковую так: чим швидше українська армія переможе на Донбасі, тим швидше відвоюють Крим і тим швидше ми повернемося додому».

Тож узявши відповідний дозвіл у коломийської міської влади, жінка активно розгорнула волонтерську діяльність. Не соромилася вийти у центр Коломиї напроти ратуші з плакатом про збір коштів на допомогу воїнам АТО. Для привернення уваги перехожих продавала ще й повітряні кульки з квітів. Спершу коломияни дещо підозріло, а то й байдуже минали незнайому, а згодом стали впізнавати. Після кількох інтерв’ю Катерини в місцевих медіа рівень довіри до волонтерки зріс, і люди самі тягнуться до неї, пропонують допомогу.  Найбільші труднощі, з якими на Прикарпатті зіткнулася волонтерка, – це інший менталітет. «Люди тут соромляться розповісти про біди… Навіть родичі поранених на війні соромляться звернутися, взяти гроші у фонду, який призначений на цю справу. Їх треба за руку тягнути…», – каже Катерина.

Жінка живе в Коломиї з серпня. І від того часу вже провела багато акцій на допомогу бійцям АТО. Почалося все з гімназійного класу її доньки, який з подачі Катерини закупив дві буржуйки та теплий одяг для солдатів. Згодом до діяльності волонтерки почали долучатися парафії, трудові колективи, цілі під’їзди багатоповерхівок, школи, окремі сім’ї. Проте жінка постійно наголошує, що добрі справи, які вона організовує, – це не її заслуга, а досягнення простих коломиян.

Віднедавна сім’я Катерини почала кулінарну лінію – закуповують продукти і виготовляють вдома напівфабрикати. Спектр страв досить широкий – можна писати кулінарну книгу в умовах АТО: борщові заправки, заморожені смажені котлети, густі супи-пюре, перетертий мед з горіхами та імбиром… Усе це жінка заготовлювала з чоловіком та донькою після роботи ввечері. Тепер уже має активних помічників з-посеред коломиян, які не входять ні в які організації, просто «мовчки помагають».

 

***

Від України, як від долоні, відривають по пальцеві ‒ спершу Крим, тепер намагаються відірвати схід. Ця державна, соціальна трагедія тягне за собою сотні драм: розриваються сім’ї, відчужуються близькі, батьки відмовляються від дітей… Люди зриваються з обжитих рідних місць і змушені дрейфувати у пошуках безпечного життя…

Історія коломийських переселенців – тільки крапля в міграційному океані, який дедалі більше розливається Україною. Людям доводиться переїжджати країну з кінця у кінець, залишаючи все нажите впродовж життя, переселятися в край, де немає рідних, друзів, знайомих. Часто це навіть не переїзд, а втеча. Інколи вдається забрати з собою тільки документи…

Переселенці, крім психологічного дискомфорту, стикаються з безробіттям, відсутністю житла, залежністю від соціальних служб. Проте більшість з них не хочуть, щоб їх жаліли, не хочуть узалежнюватися від соціальних служб, хоч і безмежно вдячні за допомогу. Вони керуються принципом «не треба нам давати рибу, краще дайте вудочку».

 

Наталя ТКАЧИК

 

 

 

Координати для адресної допомоги: Катерина Ветюгова – 068-897-16-34; Євдокія Романчич – 096-084-30-70; Христина Городовікова – 066-923-12-40.