Цього тижня Коломия попрощалася з Романом Фуриком, бійцем Національної гвардії, який загинув 9 січня в бою під Станицею Луганською. Коломиянин служив у батальйоні Сергія Кульчицького, до якого він приєднався відразу після початку військових дій на Сході. Двічі Роман приїжджав додому, і жодні вмовляння родини не спинили його, чоловік втретє вирушив на війну. І наступного разу в рідне місто він повернувся вже на руках бойових товаришів, які особисто допровадили тіло загиблого героя додому, де він упокоївся поряд із іншими місцевими хлопцями-героями, життя яких забрала війна на Сході. 

Роман Фурик народився і все життя прожив у Коломиї. Прийшов у цей світ він 20 лютого 1963 року в звичайній робітничій родині. Навчався у першій школі. У 1981 р. був призваний на армійську службу. Опісля ж працював на “Сільмаші” та водночас заочно навчався на історичному факультеті чернівецького університету. У 85-ому році Роман розпочав службу в Коломийському відділі міліції, в інспекції в справах неповнолітніх. Від 90-их років працював у відділі по боротьбі з організованою злочинністю, звідки вийшов на пенсію. Роман був одружений, з дружиною виховали двох синів. Сім’я мешкає в невеличкій однокімнатній квартирі в будинку зі старого фонду. Він не зважав на скромний побут, натомість завжди говорив, що після стількох років роботи в міліції найважливіше для нього те, що його совість чиста і він може спокійно спати ночами. І справді, його колеги згадують, що Роман був винятковим працівником – сумлінним, відповідальним, а головне – людяним. І за цю його рису, якою він ніколи не поступився, його цінували і любили колеги, завжди називаючи його не інакше, як на ім’я – Ромчиком. І навіть багато із тих, кого він затримував, згодом могли подякувати міліціонерові за повернення їх до нормального життя. 

Саме таким, світлим, позитивним, життєрадісним, згадують Романа Фурика колеги. Його колишній начальник Олексій Кіндрат познайомився із молодим міліціонером у 87-ому р., коли до Коломиї його призначили заступником начальника з оперативної роботи. Роман тоді працював у дитячій кімнаті й особливо вразив Олексія Михайловича як своєю роботою, так і особистими якостями. Завжди спокійний, жодного разу ні з ким не посварившись, він гуртував довкола себе колектив. І ще він не витрачався багато на слова, натомість вмів, за словами колишнього начальника, «красиво відпрацювати». І коли 93-ого р. Олексій Кіндрат стояв біля витоків відділу з боротьби із організованою злочинністю, він одразу запросив Романа працювати у новому відділі. Доручаючи йому будь-яку справу, він був упевнений у молодому колезі, як у самому собі. Згодом Роман так само здобув  пошану серед працівників Снятинського, Калуського та інших відділів, із якими неодноразово разом працювали над розкриттям злочинів. Вражала нового начальника непохитна громадська позиція Романа. Досі колеги розповідають випадок, коли Романа було поранено. Того дня він ішов середмістям у цивільному одязі, але помітивши чоловіків, які на весіллі хильнули зайвого і розпочали якісь «розбірки», втрутився і, коли доправляв порушника у відділок, інший чоловік завдав йому ножового поранення. Роман тоді все-таки довів порушника до відділку, а тоді впав.  

Через ту ж його виняткову людяність, мабуть, він відмовився вирушати до Києва на розгін Майдану 2004 року. 2006 року Роман Фурик вийшов на пенсію. А вже на останньому, минулорічному Майдані він перебував від самого початку. Там коломиянин теж постраждав: прямо перед його  обличчям вибухнула граната. Вдома і не знали про те, якого серйозного ушкодження він зазнав. Уже згодом, на похороні героя, рідні дізналися, як його лікар у наметі відпоював із ложечки. Лікуватися додому він не приїжджав. 

Після Майдану Роман керував народною міліцією в Коломиї. А щойно була оголошена мобілізація, чоловік вирушив до Києва і вступив до Національної гвардії. Він відвойовував із бойовими товаришами Слов’янськ, тоді було Дебальцево, а насамкінець – Станиця Луганська. 9 січня, на Степана, його батальйон вступив у тяжкий 4-годинний бій. Товариш Юрій згодом розповість, як Роман, батька якого звали Степаном, сказав: «Сьогодні Степана, сьогодні ніхто не загине…» Але Роман загинув… У батальйоні було багато молодих бійців, і Роман із Юрієм їх прикривали, коли в коломиянина влучила смертельна куля. Останнє, що бачив поранений Юрій, було те, як упав його товариш – далі він нічого не пам’ятає. 

9 січня родина Фуриків зібралася у мами Романа за святковим столом – розповіла Світлана, дружина Романового молодшого брата. Того дня він як завжди це робив, зателефонувавши до Романа, увімкнув гучномовець, щоб мама могла поговорити із сином. Ніхто не відповів, тож родичі вирішили, що чоловік відпочиває. Згодом пролунав дзвінок, і в слухавці почули незнайомий голос, який сказав, що Роман поранений. Пізніше рідні дізнаються, що Романа забрали до машини, де він і помер – куля перебила сонну артерію. 

На похорон Романа до Коломиї приїхали його бойові товариші, багато з яких навіть повтікали з лікарні, щоб попрощатися із побратимом. Був серед них і Юрій, який останнім бачив Романа і передав його слова, що ніхто не помре на Степана. У Юрія поранена рука. Іншому побратимові Романа ще перед АТО вирізали легеню, а згодом він дістав кулю у хребет – його теж у день похорону не втримали у лікарні. Усі ці чоловіки плакали біля труни. Романа поховали поряд із зовсім молодими коломиянами, які теж загинули на Сході. «Будемо тепер із вами сусідами по могилах», – сказав родині Романа Фурика батько одного з похованих поруч хлопців. Наступного дня після похорону матері героя виповнилося 79 років. 

Роман був дуже активною людиною і його палким захопленням були мотоцикли. Був суддею 1 категорії, а посмертно йому присвоїли звання судді національної категорії. Роман судив міжнародні та всеукраїнські змагання, сам майстрував мініатюрні фігурки мотоциклів, не оминаючи найдрібніші деталі. Мотоцикли були його пристрастю. На численних фото, які з’явилися після його загибелі у соціальних мережах, він сам гасає на мотоциклі. На одній із світлин він газує на подвір’ї, і Світлана, братова дружина, згадує, як він газував тоді біля хати, земля розліталася, а потім вони двоє затоптували яму, щоб мама не сварилася за понівечене подвір’я. Він по-хлоп’ячому був перейнятий своїм захопленням. Також Роман мав чорний пояс із карате, тренував хлопців у міліції. А згодом на війні його позивний був Сенсей – Учитель.

Віта Бойчук

15.01.2015