Майже 20 років отець Іван Рибарук служить у церкві села Криворівня Верховинського району. Церкві понад 350 років. З 1719 року вона стоїть на тому місці, де й зараз, а взагалі побудована ще в 1660 році.

Феноменом Криворівні є те, що її церква ніколи не була закрита. Навіть попри те, що за радянської влади був період, коли вісім місяців не було священика і не було кому правити Службу Божу, церква все одно була відкрита і люди її відвідували.

«Христос один для всіх», – лекцію з такою назвою прочитав днями у рамках програми «Схід і захід разом» о. Іван Рибарук в Івано-Франківську. Пропонуємо найцікавіші витяги з виступу священика.

 

Насильно вірити неможливо

Я пізно став священиком. Народився у селі Кривополе (нині Кривопілля – авт.) Верховинського району. Виростав у Верховині, але молитву «Отче наш» вивчив, коли мені було 24 роки, вже маючи вищу освіту і займаючи посаду заввідділу Верховинського райвиконкому. В одну з літніх відпусток я вступив у семінарію і не повернувся на роботу навіть за трудовою книжкою. Так склалося…

Батьки вимушені були не вчити мене молитися. Мама працювала в бібліотеці, а тато – головним агрономом в колгоспі. А в мене рот не запирався. Якби мене у ті часи навчили молитися, то я би всім про це розповів. Так вони б «полетіли» з роботи. Тож вони боялися, що я «по секрету цілому світу» розкажу. Але це зіграло позитив, бо мене не загнали в рамки.

Але, як це не дивно, я дякую батькам за те, що вони не нав’язували мені Бога. Хоча вони постійно молилися. У нас вдома була Свята вечеря, яка мною сприймалася як належне. Однак я тоді не думав ні про дванадцять апостолів, ні про що інше. Якась була пелена, яка не дозволяла мені з’ясовувати нічого.

Дитячі колядки асоціювалися з тим, що дідо дає рубель, а сусіди по 10 копійок – мене турбувала скупість сусідів. Над ранок на мене чекає поділ копійок, шмаркатий ніс, замерзлі ноги. І незрозуміле для мене значення слова «Вифлеєм». Така була коляда.

Я це розповідаю до того, що до Христа не приводять. Він сам до себе приводить. Насильно любити чи вірити неможливо. Так само, як насильно неможливо з’єднати Україну. Тільки якщо будемо мати внутрішню потребу об’єднатися, тільки тоді це буде можливо.

 

Суд належить Ісусові

Привити православ’я можна, посіяти можна, а от насадити – вже ні. Бо це насильство. Насадити можна зовнішню ідеологічну форму, яку дуже легко використовувати у політичних маніпуляціях чи меркантильних цілях. Адже насаджують те, що вже виросло. Воно має стебло і корінь, може, й бруньки.

В історії християнства є такий Юліан Відступник (правив з 361 по 363 роки). За його діяльності християнство зазнало найбільшого гоніння. Тому що йому змалку втовкмачували необхідність віри у Христа, його змалку примушували ходити до церкви і бити поклони. Він з дитинства ненавидів Ісуса та Богородицю, церкву і священиків. Він тільки ждав, коли стане імператором. Діждався і знищив усю церковну еліту, понищив монастирі, вигнав усіх християн з роботи. Так він відплатив мамі і священикам за дурість.

Якби не було московської ідеології, яка прикрита християнством, то ми б не мали війни на Донбасі. Тому що бронетранспортери стояли в монастирях, Свято-Троїцька лавра була перетворена у склад зброї, а священики Московського патріархату і донині не хочуть відспівувати загиблих в АТО, хоча це їхній обов’язок перед Богом.

В Іспанії є пам’ятник, на якому написано: «Вони загинули за те, у що вірили»… Але я нікого не виправдовую і нікого не хочу судити. Бо суд належить Ісусові.

А Христос – це не просто людина, яка жила на землі. Він – істинний Бог й істинна Людина. Він не заснував християнства. Адже він не приніс жодного нового вчення. Якщо уважно прочитати те, що він говорить, то все це є в Старому Заповіті. Він просто нам це нагадав.

Старий Заповіт перекладається як «ветхий», тобто вічно оновлений. Якщо ми будемо так мислити, то зрозуміємо, що Ісус не залишив жодного нового тексту, жодної доктрини. Він залишив тільки себе в причасті. І він не веде нас до Отця, бо він уже привів до нього. «Хто бачив мене, той бачив Отця», – казав він.

Є тільки одна нова заповідь, яку він нам сказав: «Любіть один одного!»

 

Андрій Макаревич – Патріарх Московський

У Криворівню часто приїжджають люди з різних куточків України і світу, але особливо я впізнаю мешканців центральних і східних областей. І мені від цього дуже боляче. Їх навчили в церквах тільки одного: як правильно ставити свічку. Де за живих і де за померлих. І це жах!

Святе місце порожнє не буває. Церкву очолює певна людина і в певний час. Завжди людина буває грішна, яка може стати святою, а може і не стати. Ми зараз бачимо, що Московську церкву очолює далеко не святий чоловік. Або зовсім не чоловік. Чому не чоловік? Тому що слов’янське слово «чоловік» дуже красиве. У ньому два слова: «чоло» і «вік». «Чоло» походить від латинського «небо», а «вік» – вічність. Якщо це небо забуло про те, що воно – небо вічності, то воно починає жити курячими ніжками. А це вже не чоловік.

Як думаєте, хто замінив у Росії Патріарха Кирила? Він без хреста і з гітарою в руках. Це Андрій Макаревич. Саме він є людиною, яка говорить те, що має говорити Патріарх. Тому Андрій Макаревич – сьогодні Патріарх Московський!

А хрест Московського патріархату – це приціл проти всього світу. Вони через нього стріляють. Чітко!

Ісус прийшов у момент, коли імперія досягла межі. Вони завойовували і завойовували зовні, а далі вже не знали, що робити. Зараз ми маємо справу з таким самим. Нас не хочуть відпустити. Вони собі не уявляють, як залишаться без нашого хліба і м’яса. Бо навіть  якщо вони забороняють ввозити наші продукти, то ходять голодні.

 

Я до Бога, а всі до дідька

 

Дійшла до межі імперія, у якій ми частково знаходимося. 21 листопада у 2004 році і в тому ж таки 2013 році Ісус народжується в Україні. Він народжується у нас, в серцях наших дітей, бо студенти – це діти, які не можуть терпіти брехні, не мають амбіцій політичних і не мають планів завоювання. Вони приходять і починають співати та молитися. Чому ці діти піднімаються? Бо в них народжується Христос!

Всі релігії подібні до Голгофи. Святити водичку, кадилом махати, святити їжу, трубити в сурми чи трембіти. Скрізь є божественні принципи. Але Голгофу має Христос. Якщо християнин на неї не вийшов, то він не християнин.

Якщо людина святить паску, носить хрест, купається на Водохреща, але не причащається, то вона не є християнином. І якщо людина стала патріархом, але благословляє людей вбивати не через захист, то вона не християнин. Бо вона не виходить на Голгофу.

Мусульманин, який сьогодні гине в АТО чи на Майдані загинув, є Христовим. Такі люди все одно опиняються в Царстві Божому, бо вони наслідували своїм життям Ісуса Христа.

Ось правдиве тлумачення християнства. Все решта є намаганням підлаштувати Бога під амбіції та комплекси, підтасуванням, обшкрябуванням та підтесуванням Бога для своєї мозаїки.

Одна дівчина розповідала мені, що у неї був дуже побожний тато. Коли він молився, то всі вдома мали ходити навшпиньки. Якщо хтось заважав, то він міг повернутися, матюкнутися, вигнати з хати, а потім продовжував молитися. Це означало: всі йдіть до дідька, а я йду до Бога…

 

Перший досвід з церквою – негативний

А ще є бабки, які лякають молодь по церквах. Пам’ятаю, коли я перший раз відвідав Деміївську церкву у Києві. Крізь зуби, як змія, просичала мені бабуся: «Спаси Господи». Коли згадую це, то навіть зараз мені недобре, бо це для мене як прокляття. Я не так стояв, не так бурмотів, не так був вбраний, мав не таку зачіску. Вона сказала два нормальних слова. Але бабуся, яка щодня буває в церкві і, може, не раз підлогу чолом пробила, не так їх вимовила.

Є така притча. Прийшла жінка у церкву. Не так стала, не так молиться, не так хреститься. Поганяли її трохи, тож вона вийшла на вулицю. Злякана, замучена, змордована. Дивиться, а біля неї хтось сидить. Це був Ісус, який спитав: «Що, вигнали з церкви? Не зважай, мене також вигнали».

Нам треба Ісуса поверну в церкву!

Перший мій досвід з церквою був негативний. Якраз тоді почалися війни між католиками і православними. Бог мені дав розуму, я пішов до священика купити Біблію. А він каже: «Добре, що ви прийшли, готуємо загін проти греко-католиків, вони нашу церкву захопити хочуть. Коли вони прийдуть, то будемо битися». А я думаю: не хочу битися, я своє уже відбився, я тепер хочу щось читати. І пішов геть.

Так потрапив до кришнаїтів. Вони гарно молилися і битися не казали. Ні з ким не воювали, а співали. Дзвонили в дзвоники і не їли м’яса. Проте мамині сльози навернули мене у християнство.

 

Випадковостей не буває

Майдан два останні рази починався в день архангела Михаїла. Він є покровителем Києва. Першим митрополитом Київським був Михаїл. Першим президентом України був Михаїл. Людина, яка завалила Радянський Союз, теж є Михаїлом.

На Майдані було дві літургії. І обидві очолював отець Михайло. Єпископи тоді боялися, а він пішов.

І завершився Майдан на день архангела Михаїла, який прихистив у своєму соборі дітей. І на день Києва (Михаїла) ми обрали собі нового президента. Як бачимо, архангел Михаїл нас веде.

А от 17 грудня, на день святої Варвари, Янукович підписав незрозуміло що, продавши нас Путіну. Хто така свята Варвара? Це свята, якій тато відрубав голову своєю рукою. Президент чи поганий, чи добрий, але виконує суть батька. Тоді він нам відрубав голову, віддавши в руки ворогу.

А 19 січня були смерті Нігояна, Вербицького, Жизнєвского. Все це було на Йордан. Тоді, коли Ісус заходить у воду, а вода тече в іншому напрямку.

Крим анексували у піст. А що таке піст? Це початок боротьби проти темних сил, які завжди протестують. Все це чітко видно. І це – не випадковості!

Бачимо, що наших хлопців найбільше гинуло на релігійні свята. Вони воюють проти нас на свята, тоді, коли мав би бути мир, але вони найбільше тиснуть. І це тільки доказує те, що боротьба триває між добром та злом.

Записала Тетяна СОБОЛИК