Якось

ПРІЗВИЩЕ

Ця історія трапилася, коли у нас ще “cекcу не було”. Працювала одна жіночка контролеркою в тролейбусі на маршруті, що проходив повз один інститут. Зрозуміло, у тролейбусі їздили студенти, з них дехто навіть оплачував проїзд. Але мова зараз не про них, а про найбільш представницький студентський  контингент, який їздить “зайцями”. Контролерка та, звичайно, студентів вже на вигляд знала, особливо найбільш нахабних неплатників. І ось одного разу один із таких веселих хлопців вкотре їхав на пари, і, як завжди, без квитка. Розлючена контролерка почала на нього кричати, мовляв, як це в нього нахабства вистачає, дізнатися б, як його звати, та поскаржитися б в інститут… І тут хлопець каже з серйозним виглядом: «А я і не приховую. Мене звати Арвідас, а прізвище моє Пеніс» – «Прибалт чи що?» – запитує оторопіла жіночка, яка не чекала такої легкої перемоги. «Ага, прибалт», – і вискочив на зупинці. Минуло кілька днів. На одній із лекцій, яку читав сам ректор інституту, несподівано в аудиторію вривається контролерка і заявляє: «Товаришу ректоре, я хочу з вами серйозно поговорити про вашого Пеніса…» Аудиторія вибухає реготом, а та, не звертаючи уваги, продовжує: «Ваш Пеніс, товаришу ректоре, постійно їздить у моєму тролейбусі без квитка». Ректор починає міркувати, в чому річ: «Мій пеніс їздить завжди тільки зі мною», – і ледве стримує сміх. «Та що ви кажете! Я говорю про вашого Пеніса, про цього довгого кудлатого нахабного Пеніса…» Присутні на лекції б’ються в істериці і повільно сповзають на підлогу. Контролерка продовжує: «Ваш нахабний Пеніс навіть не встане, коли перед ним жінка…» Ректор сам починає сміятися і відповідає: «А навіщо йому вставати, у мене вдома дружина є…» – «При чому тут ваша дружина? Ваш Пеніс просто хуліган, ви повинні щось зробити…» Звичайно, потім все з’ясувалося і винуватець цієї історії був знайдений. Але ще довго студенти, коли бачили цю контролерку в тролейбусі, кричали: “Моє прізвище Пеніс!”

Колись

ГЕНЕРАЛ

Знайомий розповів.

 

Було це давно, ще я в Києві жив і працював в бюро нерухомості. Офіс у нас був в однокімнатній квартирі на Дарниці в одній зі «свічок» на 9-му поверсі. Якось у травні, сидячи в офісі зранку, я помітив, що сусіди на балконі вивісили генеральський мундир, обвішаний орденами і лампасами. Напевно, щоб провітрити до 9-го травня, подумав я. Після обіду прийшов мій начальник, Наум Мойсейович, чоловік неабиякого складу розуму, якого я поважав і цінував як спокійного, врівноваженого і щедрого боса. На питання про те, що сталося нового за ранкові години, я коротко розповів про зміст кількох телефонних дзвінків і завершив доповідь кивком у бік сусідського балкона зі словами: “У нас, виявляється, сусід генерал, он мундир вивісили”. Наум Мойсейович подивився на той мундир, погасив щойно почату цигарку в попільничці і спитав: «Давно вивісили?» – «Та години чотири тому, ще вранці». – «А ти бачив, як вивішували?» – Та ні, побачив, коли він вже висів». – «А чому, Олежику, ти окуляри не носиш?» – «А навіщо вони мені? У мене короткозорість незначна, я не особливо на неї скаржуся». – «А я в цьому якраз не впевнений, вийди на наш балкон, подивися уважно, що там висить». Я вийшов на балкон, придивився на мундир і зрозумів, що це не просто генеральський мундир, а мундир з генералом. Тобто, поки я витріщався своїми короткозорими очима на мундир, виявилося, що я дивлюся на генерала, який повісився. Весь ранок сидів і дивився на труп, навіть не здогадуючись ні про що. Дурний випадок, їй-богу.