Подружжя Марічка та Юрко Козакевичі з Івано-Франківська кілька днів тому повернулися з відпустки, яку провели у Кенії. Побачити Африку було мрією дитинства, розповіла «ГК» Марічка, з тих часів, коли вона читала вночі під ковдрою з ліхтариком історії про дикі племена, про перших білих людей, які туди потрапили, про екзотичних тварин. Мандруючи Африкою, Марічка та Юрко «вбирали» в себе цей казковий континент поглядом, на дотик, нюх та смак, аби розповісти про нього знайомим франківським дітям, щоб і для них омріяна із книжок та мультиків Африка ожила.

До столиці Кенії Найробі подружжя дісталося літаком з Дубаї. Марічка каже, що до поїздки вони майже не готувалися, бо спланували її спонтанно. Встигли прочитати про малярійних комарів і випити таблетки перед поїздкою. Там справді виявилось дуже багато комарів. Хоч не всі вони заразні, але в усіх готелях довкола ліжка була натягнута антимоскітна сітка.

Маршрут планували самі, бо хотіли побачити справжнє життя африканців. Кенію обрали за національні парки, які славляться сафарі. Поїздку розділили на дві частини: спочатку вирушили в саванну подивитись на диких тварин, а потім – в місто Момбасу, що на узбережжі Індійського океану.

Січень  – найспекотніший місяць в Африці, але франківцям пощастило. Перед їхнім приїздом пройшли рясні дощі, і саванна пахла свіжістю мокрої трави. По національному парку Масаї Мара подружжя їздило з гідом. Так зручніше, бо у парку сотні незнайомих доріг, а у місцевих авто кермо з правого боку, довелося би довго звикати.

Масаї Мара –  найбільший і найкрасивіший парк у Кенії. Ним можна тиждень їздити, і все одно буде мало, зауважує дівчина, а вони з чоловіком пробули там лише три дні. Найпопулярніший час для сафарі – серпень-вересень, коли цілі стада зебр переходять ріки, їх ловлять крокодили – все як у фільмах природничих каналів. «Ми не бачили стад, але бачили усіх тварин, які там живуть. Це було трохи смішно, бо водії між собою постійно зідзвонюються: «Ми знайшли бегемота» чи «Знайшли леопарда», і всі машини туди з’їжджаються, як мурашки. Ми бачили леопарда на дереві, в нього так гарно лапи звисали, мабуть, відпочивав після полювання і обіду. То на нього з’їхалося подивитись десять машин», – розповіла Марічка.

Леопард на туристів не зважав. Леви, які вилежувалися у високих травах, сприймали джипи як велике каміння. «А ми, навпаки, відчували себе чужими в саванні. Там всі природні процеси налагоджені своїм досконалим чином, і людина в них не присутня і не вмішується, – продовжує Марія. – От ми їдемо, а просто посеред дороги недоїдений труп жирафи. Ніхто його не прибирає. У парку слідкують лише за тим, щоб не приходили туди полювати люди».

Франківчан найбільше вразили жирафи. Вони настільки високі і граційні, що на них можна було задивлятись годинами. Коли підійти ближче, видно, як їхня шкіра на сонці блищить і переливається. Марічка зауважує: «Коли кудись їдеш, то маєш якісь очікування. Ми їхали ввечері, сонце заходило, і на його фоні слони йшли вервечкою – це та картинка, яка у мене «зійшлася» з уявленнями про Африку. Я таки побачила, як слоненя зворушливо тримає маму хоботом за хвіст».

Африканська земля вразила своїм червоним кольором. Вівці, які паслися вздовж доріг, були також червоні – від пилюки. В африканців дуже розвинене скотарство. Плем’я масаїв, яке живе на території парку Масаї Мара, виживає завдяки коровам і туристам. Корів вони тримають не так заради м’яса, як заради молока. «В їхньому селі нам дозволили зайти в хату. Посередині горить вогонь, а поруч каністра з якоюсь кашею – перемелена кукурудза, перемішана з молоком. Цим вони годують дітей. Корови пасуться всюди в селі і ходять поміж хатами. Тому там все загиджено, повно мух, які сідають на всіх. Важко бачити, як на дитячому личку сидить двадцять мух, але вони до цього звикли. Ми питали гіда, він з масаїв: невже не можна окремо відгородити місце для тварин? А він каже, що не можна, бо у них така традиція. Мухи сідали на їхніх дідів і прадідів, століттями нічого не мінялося», – згадує Марічка.

З іншого боку, майже всі масаї розмовляють англійською, діти ходять до школи. Коли туристи приходять у поселення, перед чоловіками африканські хлопці танцюють танець, який вони виконують перед полюванням, а для жінок африканки танцюють весільний танок. В селі продають власноруч зроблені сувеніри. А на завершення візиту відвідувачі дізнаються про давню традицію масаїв: треба чимось обмінятися. Франківцям подарували браслети, а вони подарували гіду футболку «Теплого міста» з зображенням козака.

Африканці дуже щирі і відкриті. Дуже багато людей на вулицях посміхаються. Вони хоч і живуть бідно, але коли людина виростає серед такої краси, у неї красива душа. Африканці також вразили своїм знанням про події в Україні. Майже усі знали про Януковича, Крим та Донецьк і охоче розпитували про Україну, розповідаючи навзаєм історію Кенії, колишньої британської колонії. Усі вони дуже горді за свою країну і мають дивовижне почуття власної гідності. Всі роблять свою роботу з задоволенням, чи то миття посуду, чи прибирання – не має значення. Завжди перепитують, чи сподобалось вам у Кенії, звідки ви самі родом, цікавляться, чи все гаразд, чи чимось треба допомогти.

Подружжя побувало також у парку Амбоселі, який славиться великими слонами і де знаходиться Кіліманджаро. Місцевість відома й тим, що там вирощують троянди, воду для них беруть з озера Найваша. Виявляється, Кенія займає друге місце в світі за експортом троянд. На озері дуже багато рожевих фламінго, пеліканів та гіпопотамів. Гіпопотами дуже бояться людей і цілий день сидять під водою, а вночі вилазять і гуляють біля готелю. «Відкриваєш штори – а в тебе під вікнами зебри і гіпопотами. Зранку ми вирішили прогулятися до озера, але на дорогу вийшов буйвіл, і ми різко змінили маршрут», – каже Марічка.

Додому Козакевичі привезли багато різних мушель, коралів, пір’ячка та вулканічних камінців з-під Кіліманджаро. Такі собі скарби Африки, дорогі як пам’ять. «Це для дітей. Щовечора у нас нова сімейна традиція: “Мамо, розкажи африканську казку!” – розповідає Марічка, яка виховує доньку та сина. – Я сідаю і розповідаю про кожну тваринку чи пташку, яку ми бачили. В мене найбільша мета була привезти якісь маленькі подаруночки та історії для своїх дітей та наших знайомих. Мені здається, що усе, що ти побачив, ти маєш передати.

Там якраз був сезон манго. Вони неймовірно смачні, десь вісім гривень за штуку. Ми привезли їх сюди. Я порізала трохи в коробочку і дала донечці у школу, щоб всі попробували. Коли прийшла її забирати, діти обступили: Марічка, Марічка, а ще є? Іншого дня ми пішли у приватний садочок, який відкрила сестра нашого знайомого, почали діткам розказувати про Африку. Вони витягнули глобус та атлас, розпитували про все. Видно, що їх це дуже зачепило, а нам було дуже приємно розповідати про цей дивовижний континент».

 

Наталка ГОЛОМІДОВА