Днями

ПУДЕЛЬ

Одна бабуся приводить до ветеринара королівського пуделя. Пудель великий, але дуже худий. Дивиться на все, що рухається, з нездоровим гастрономічним зацікавленням. Видно, що голодний. Бабуся скаржиться, що собачка вже тиждень нічого не їсть. Мовляв, до миски підійде, понюхає, зітхне і відійде… Ветеринар починає оглядати собачку, всіляко його промацувати і прослуховувати. Здоровий пес, тільки охляв. Що за чудасія? Подивився уважніше… і тут! «Бабцю, а ви собачку стригли?» – «Та стригла, стригла». – «Давно?» – «В Якраз за день до того, як він перестав їсти». – «Бабцю, тоді зніміть гумку!» Для тих, хто не знає: коли стрижуть собак, їм на морду одягають щільну гумку, щоб вони не кусали за руки. Як же, напевно, песик хотів їсти!

Якось

ГІТАРА

Відпочивали ми якось в археологічній експедиції. З нами там були два молодих хлопці, назвемо їх Михась і Микола, які жили в одному наметі і нікого до себе не пускали на ночівлю, мовляв, через те, що місця мало. Цим вони накликали на себе чимало жартів у свій бік. Одного разу ми, сидячи біля багаття, кажемо Михасеві (Микола вже був у наметі і, судячи зі звуків, які звідти долинали, спав): «Ти, Михасю, будь обережний з Миколою, а то він зведе тебе з гетеросексуальної дороги у протилежний бік». На що Михась відповідає: «Та не переживайте, я, коли лягаю спати, кладу між нами гітару, так що якби щось – почую і відразу припиню всі спроби…» Через деякий час всі розійшлися по наметах і в тиші почули з намету Михася надривне “дзинь” гітари. Табір, який вже засинав, раптом увесь прокинувся від голосного реготу і вигуку: “Михасику, тримайся!”

Колись

ВАГІТНА

 

Всім відомо про примхи вагітних жінок. Але відправити чоловіка о третій годині ночі взимку за кавуном чи з’їсти кілограм зефіру, закушуючи його оселедцем, – це ще дрібниці. Це замість прологу, а історія така (зі слів чоловіка): «Приходжу з роботи додому, відкриваю двері, а там… Перше, що впало у вічі, – безлад. Причому безлад такий, що першою думкою було – пограбували! Шукали схованку грошей і все перерили! Речі з комірчини були розкидані по всьому коридору. Банки та інструменти, які стояли на полиці над вхідними дверима, – все внизу. Друга думка – був обшук! Хто здав? Оце втрапив у халепу! На полиці в самому кінці захована РГД-5, вкрадена свого часу з армії, і кілька десятків патронів 7,62… Але, почувши звичний шум на кухні, покликав дружину. І тут на фоні всього цього розгардіяшу виходить… Гітлер! Ні, в цьому Гітлері, звичайно, вгадувалася дружина, але…» Далі зі слів його дружини: «Згадала відомий з дитинства запах ізоляційної стрічки. І раптом дуже захотілося знову відчути його. Чоловіка не було вдома, і запитати, чи є вдома ізоляційна стрічка та де вона лежить, не було можливості. От я і вирішила сама її знайти. Згадала, що коли була зіпсувалася наша праска, чоловік лазив за інструментами на полицю, і подумала, що там ця стрічка є точно. Розгребла полицю, нічого не знайшла (крім боєзапасів, за що, звичайно, потім отримала “попередження”). Полізла в комору – там багато чого є. Разом з тим вирішила, що пора навести лад, тому все було витягнено і “акуратно” розкладено в коридорі. Поки витягала те все, згадала, що цвяхи і шурупи та інший дріб’язок лежать у дивані, і подумала, що стрічка, напевно, є там. Відкривши диван і знайшовши нарешті цю заповітну річ, яка так прекрасно пахне, – чорну ізоляційну стрічку виробництва СРСР, побачила, що десь зараз має повернутися з роботи чоловік і треба готувати їсти. Стрічку не випускала з рук, дихала на повні груди, насолоджуючись ароматом, але готувати з цим мотком радості в руках було складно, і я придумала ось що: відірвала її шматочок і приклеїла його собі під ніс. Ну, а потім про нього… просто забула».