За яких два тижні українцям прищепили параноїдальну звичку сповільнювати ходу біля «спотикачів» з валютними курсами. Вчора долар купували по 6,25, сьогодні вже по 7 не знайти, як буде завтра? Скидати чи купувати? А може, все-таки євро? І що буде з 4 листопада, коли не стане офіційного курсу? Про це сперечаються в кав’ярнях, офісах, на автобусних зупинках і вдома на кухнях. Перераховують свої зарплати по курсу на «зелені», порівнюють з минулорічною «позначкою комфорту» 5,05-5,25 і здебільшого доходять висновку, що «нас обікрали», «нас одурили». Влітку, коли долар відносно гривні раптом здешевів на 25 копійок, думали точнісінько так само.

Сьогодні гасне довіра до будь-якої валюти, до грошей взагалі, хоч вони потрібні, може, як ніколи. Навряд чи хтось тепер назве песика, котика чи папугу баксом. Ну, який з бакса домашній улюбленець? Лише клопіт і розчарування. Що вже казати про національну валюту: назвати свою кицьку гривнею, певно, не наважився б і Стельмах.
Щоб окреслити масштаби й значення демістифікації долара, варто провести невелику екскурсію в минуле. На початку 90-х з 50 «зеленими» в кишені ви могли почуватися господарем життя. За 1 бакс – до Києва, за 1-2 бакси – розкішна вечеря в ресторації. Купонокарбованці протягом 1993 року девальвували 15-кратно, річна інфляція сягала 10 000%. Тому для українця бакс був не просто фінансовим інструментом – це був ключ до світу благополуччя, ситості, спокою, надії. Баксом вимірювали якість і успішність життя, власне, навіть не стільки вимірювали, скільки ототожнювали одне з другим. На чорному ринку розраховувалися виключно зеленими.
Неофіційна доларизація української економіки до середини 1990-х сягнув такого рівня, що чимало фінансистів не бачили іншого виходу з ситуації, окрім як просто зробити її офіційною. Але в 1996 році таки ввели гривню, і за 12 років її існування Нацбанк немало зробив, аби українці повірили у власну національну валюту. Бо валюта – це довіра.
Щороку НБУ бадьоро звітував про зменшення доларозалежності. Втім, звичайні українці ще довго остерігалися обмінювати отримані від родичів-заробітчан «зелені». На Прикарпаття щороку вливалася доларова маса, співмірна з обласним бюджетом. Але тільки в 2003-2004 роках, як пригадує директор обласної філії «Укрексімбанку» Юрій Друк, обсяг гривневих депозитів перевищив обсяг валютних.
Першого відчутного удару гривня зазнала в 1998 році, коли російський дефолт рикошетом зачепив і Україну. Гривня хитнулася, але встояла. Влада належних висновків не зробила. І НБУ, і уряд, на думку Юрія Друка, діяли так, наче гривня має залишатися здоровою лише тому, що так би їм хотілося. А українці тим часом віддавали перевагу доларовим кредитам на житло і авто, бо комерційні банки мали змогу недорого залучати валюту з-за кордону і позичати його громадянам під прийнятні відсотки. Гривневі кредити були не такі спокусливі, оскільки НБУ не забезпечував комбанки дешевим гривневим ресурсом.
У 2002 році заробітчани, які працювали в Євросоюзі, вперше привезли додому євро. Втім, євровалюта не зуміла послабити культ «зеленого» й стати йому реальною альтернативою. Зрештою, такого статусу вона не досягла і на світовому ринку. Сьогодні ж аналітики взагалі наче змагаються, хто вигадає апокаліптичніший сценарій майбутнього для євро.
Десь у 2002-2003 роках почався бурхливий розвиток роздрібного споживчого кредитування. З 2004 року й досі Україна жила з негативним зовнішньо-торговельним сальдо. Тобто ми купували більше, набагато більше, ніж виробляли й продавали. Долар був у ціні, але гривню тримали, скажімо, так званим «коридором». Цей коридор був тільки «психологічним фокусом», за визначенням Юрія Друка, і жоден економіст до нього серйозно не ставився, але роль заспокійливого він таки виконував. Гривня залишалася стабільною всупереч усім економічним законам. Українці радісно вчилися жити в кредит і охоче вірили «індексу біг-мака», який стверджував, що рідна валюта насправді навіть недооцінена, майже вдвічі, відносно бакса. Імпорт нестримно зростав, а митні платежі спрямовувалися не в розвиток інфраструктури й модернізацію промисловості, а на соціальні видатки. Тепер, констатує Юрій Друк, коли банкам і корпораціям треба повертати велетенські доларові позики, коли кредитне плече «вивихнуте» і промисловість задихається від браку коштів, а громадяни з виряченими очима гасають по обмінниках за доларом, влада нарікає на співвітчизників за панікерські настрої. «Українці раптом виявилися такі погані, – каже банкір, – бо схотіли мати вдома нормальний холодильник».
Від’ємне сальдо і великі зовнішні борги неминуче призвели до девальвації гривні. Лише за жовтень – близько 20%.
Але ситуація 2008 року кардинально відрізняється від бедламу 1990-х. Опори, орієнтира, мірила у вигляді долара більше немає, ключі до ситого й передбачуваного світу втрачено. Раніше долар опирався на надпотужну американську економіку. Сьогодні навіть школярі поінформовані про іпотечну кризу в США. Ера панування «зеленого» закінчується. Недавно одна американська художниця створила купюру номіналом нуль доларів. Невибагливе, але точне узагальнення дійсності.
З 4 листопада НБУ відпустив гривню у вільне плавання. Тепер фінустанови торгуватимуть доларом на міжбанку, як грушками на базарі, тобто по-ринковому. НБУ тільки вирівнюватиме дисбаланси, купуючи надлишок чи компенсуючи брак валюти. Курс буде коливатися щохвилини, але катастрофічних стрибків уже не мало б бути. За задумом НБУ,  співвітчизників це має заспокоїти.
Світ змінився, і нам доведеться змінитися разом з ним. І в цих змінах відшукати опору твердішу й надійнішу, ніж поліграфічна продукція Федеральної Резервної Системи чи Нацбанку.

Андрій СОВА