Завдяки підтримці Фонду розвитку ЗМІ посольства США і в рамках проекту «Від Сходу до Заходу» я мав змогу відвідати Харків. Поїздку вважаю результативною і пізнавальною, тому хочу поділитися з читачами «Галицького кореспондента» пережитими емоціями та враженнями, бо у російськомовному місті цікаво було заглядати в очі харків’янам, які здивовано озирались, чуючи «Дякую!»

 

До Харкова з Івано-Франківська добирався через Київ. Розпочинається поїздка уночі, сідаю у поїзд. Думка одна: заснути. Знаю, що коли прокинусь, буду в столиці. Проте правду кажуть, що скільки людей, стільки й думок. Хтось хоче поїсти і заснути, хтось – випити і заснути, а декотрі, схоже, наміру спати й не мають. Споглядання монотонних людських дій заколисує, і ранок зустрічаю вже під Києвом.

         Мій потяг «Київ-Харків» відправляється через кілька годин. Вирішую погуляти древнім містом, проте на Майдан уже не йду. Тепер якось ніяково перед невинно убієнними…

 

На схід    

Уперше в житті побачив швидкісний потяг. Коли міст через Дніпро ми проїхали зі швидкістю 102 кілометри на годину, починаю розуміти, що залізниця в Україні ще не геть пропаща, проте не можу збагнути, як старі залізничні колії витримують таке навантаження. Озираюсь по вагоні, рахую час. Аби доїхати до Харкова, потрібно менше п’яти годин. Не дуже зручно, не дешево, проте відносно швидко.

         Навпроти сидить уже немолоде подружжя. Декілька слів, посмішка – і розмова триває всю дорогу. Чоловік розповідає, що вони з дружиною – харків’яни, їздили на Прикарпаття відпочивати. «Ми витратили 12 тисяч гривень, проте відповідного сервісу не побачили. Хіба я вдруге туди поїду, якщо знаю, що гроші деруть нізащо?» – не стримує емоцій глава сім’ї. Аналізую і розумію, що він має рацію.

«Восени ми їздили в Крим, уже російський. Подорож обійшлась нам у сім тисяч, проте адреналіну і задоволення ми отримали більше, ніж в Карпатах», – підтримує розмову жінка.

         У вагоні на табло показана швидкість руху – 166 км/год. Тим часом розмова переходить у політичне русло. Мимовільні попутники розповідають, що під час їхнього відпочинку на Івано-Франківщині у приватну садибу зайшли четверо людей: міліціонер і три чоловіки у камуфляжі з нашивками «Правий сектор». Ніхто з них не відрекомендувався, почали перевіряти документи, а міліціонер сидів осторонь на лавочці.

«Це я тобі тепер можу пожалітися і послати їх заочно. Тоді боявся, бо хто знає, які вони з розуму? Хто то такі, аби вимагати у мене паспорт?» –  обурювався чоловік.

         Заходить мова і про братовбивчу війну на Донбасі. Подружжя наввипередки розповідає, що серед їхніх знайомих є сім’я, в якій старший син воює за «ДНР», а молодшого мобілізовують в українську армію. Запитую чоловіка, чи є російські війська на території Східної України.  «Громадяни Росії воюють як найманці, це так. Але російських військ там немає», –  упевнений харків’янин.

        

Знайомство з Харковом

Харків зустрів нас зливою. На вокзалі – черга, чомусь усі хочуть увійти в одні вузькі двері. Запитую водія, який відвозить мене з вокзалу, де розмітка на дорозі. «А навіщо?!» – дивується він і посміхається. Окрім майже повної відсутності дорожньої розмітки, харківські дороги, які не кращі за франківські, мають ще одну особливість: величезні калюжі з кубометрами води, яку автомобілі розбризкують на тротуар і пішоходів. Перші враження  – не найприємніші.

         Вразила площа Свободи, найбільша у Європі площа. У її центрі – постамент, на якому стояв пам’ятник Леніну. Тепер на тумбі пам’ятника є напис «Бандера». В іншому кінці площі – намет волонтерів, над яким натягнутий великий банер «Все для перемоги!». Бачив магазини «Все для дому», «Все для ремонту»… Харків’яни кажуть, що уваги на напис не звертають, бо головне для них – мир.

         Пам’ятник Тарасу Шевченку в Саді Шевченка також оригінальний. Хтось натягнув на Кобзаря український стяг, проте прапор на грудях схожий на дитячий слинявчик. Найбільший термометр, який випадало бачити, – також у Харкові. Він розташований на фасаді будинку, і це місце стало місцем зустрічей. Вразив і монумент скрипаля, що ніби висить на краю даху багатоповерхівки.

        

Наука і життя

Харківський планетарій – то взагалі окрема історія. Це комплекс залів – від кімнати з телескопом і виставкового залу до кінотеатру під куполом. Вражає абсолютно все, особливо відданість працівників своїй справі і блиск у їхніх очах. Хотів запитати директора планетарію, чи впливає на їхню психіку така оригінальна робота. Директор почав говорити, і все стало на свої місця. Виявляється, порядок експозиції у музеї йому підказали інопланетяни і після розмови з ними він почав пізнавати Всесвіт.

         Науково-технологічний комплекс «Інститут монокристалів» НАН України заслуговує уваги. Працівники комплексу створюють апарати томографії для медицини, реактиви для хіміків, обладнання для військових. Валентин Чебанов, який  керує Інститутом монокристалів, скаржиться на відсутність державного фінансування потрібних програм і наводить приклад: вчені розробили систему «Поліскан-2» й успішно її встановили на українсько-російському кордоні. Ця система сканує вантажні автомобілі і допомагає виявити контрабанду. Чебанов стверджує, що «Полісканом» прикордонники не користуються, бо «це їм не вигідно».

         Привабливим у Харкові є Ландау-центр, створений з метою відродження інтересу до науки. Працює центр лише у вихідні. У ньому зібрано багато приладів, які наочно пояснюють закони фізики і математики та  допомагають розвивати інтелект.

         Національний науковий центр «Інститут метрології» виконує функції Головного центру із забезпечення єдності вимірювань в Україні Державної служби єдиного часу та еталонних частот. Вчені-зберігачі інституту «тримають марку» – стежать за точним часом в Україні, визначають колір державного прапора і роблять найточніші заміри… А еталон точного часу – це годинник, табло якого підключене до апаратури, яку розмістили у кількох кімнатах.

         Здається, волонтери у Франківську роблять величезну роботу. Проте волонтери організації «Станция Харковь» працюють ще більш напружено. Штаб організації щодня приймає близько 200 сімей переселенців і надає їм потрібну допомогу. Колосальна праця, а волонтери заслуговують поваги.

         Загалом, Харків справляє враження пострадянського міста, яке перероджується у європейське. Люди всі зайняті чимось своїм, проте готові допомогти у разі потреби. Метро в годину-пік – то школа виживання, бажання вийти на конкретній зупинці не завжди збігається з можливістю. Жителі мають мирні настрої, бажають єдиної України. Єдина Україна потрібна і нам!

 

 

Микола ГУРАК