Минулого четверга на переговорах у Мінську в форматі “нормандської четвірки” було здійснено чергову спробу врегулювати збройний конфлікт на Донбасі. У результаті 16-годинних перемовин, що розпочалися у середу ввечері і тривали всю ніч за участю канцлера Німеччини, президентів Франції, Росії та України, народився документ під назвою Комплекс заходів з виконання Мінських угод.

Цей документ, що складається з 13-ти пунктів, практично одразу ж був неоднозначно оцінений експертами. Одні (і таких більшість) назвали мінські домовленості черговою політичною перемогою Путіна у його запеклому протистоянні із Заходом. Інші ж вважають, що і для України Мінськ-2 приніс певний позитив.

 

Гордіїв вузол

Беззаперечним плюсом Комплексу заходів з виконання Мінських угод є рішення про “негайне і всеосяжне припинення вогню” з 0-ї години 15 лютого, записане у пункті першому. Воно, щоправда, в повній мірі бойовиками не виконується. Тільки за перший день перемир’я позиції українських військових були обстріляні десятки разів. І тільки за першу добу після, так би мовити, припинення вогню в зоні АТО загинуло 5 українських військових і ще 25 отримали поранення.  

До речі, українська сторона на переговорах у Мінську пропонувала припинити вогонь з 8-ї години ранку 14 лютого, але представники сепаратистів настояли на 15-му. Мовляв, щоб встигнути оповістити всі свої підрозділи. Хоча всім було зрозуміло, що бойовики сподівалися за той час замкнути дебальцевський котел. Проте не встигли. Сепаратисти і Москва заявляють, що там в оточенні опинились близько восьми тисяч українських солдатів, але Україна це спростовує. Так чи інакше, боротьба за великий залізничний вузол у Дебальцевому ще більше затягує гордіїв вузол збройного конфлікту. Нерозв’язання цього вузла найближчим часом може поховати домовленості у Мінську.

Ситуація під Дебальцевим та продовження обстрілів українських позицій в інших місцях затримують відведення важкого озброєння, яке мало розпочатися “не пізніше другого дня після припинення вогню і завершитися протягом 14 днів”. Заплановане створення зони безпеки шириною від 50 до 140 км, залежно від виду наявної там зброї (п.2), під загрозою зриву.

Відтак може бути відтерміновано, якщо взагалі не унеможливлено звільнення й обмін всіх заручників та незаконно утримуваних осіб за принципом “всіх на всіх” (п.6), прямо поставлене в залежність від створення демілітаризованої зони. Процес звільнення полонених було заплановано завершити найпізніше на п’ятий день після відведення важкої зброї.

Чорна діра на кордоні

Чимало спостерігачів вважають певним проривом пункт 10-й комплексу заходів, в якому сказано про “виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України під спостереженням ОБСЄ та роззброєння всіх незаконних груп”, бо він нібито вказує на присутність російських військ на території України. Але прямої констатації того, що проти України воюють підрозділи збройних сил Російської Федерації, у документі, на жаль, немає.

Щоправда, відмовки Путіна про те, що на Донбасі воюють тільки добровольці, теж не витримують критики. Адже якби Кремль справді захотів, то поставити заслін на російсько-українському кордоні безкінечному потоку військової техніки, зброї та бойовиків міг би за лічені дні. Але, зрозуміло, що це йому не вигідно. Окрім всього іншого, Донбас став ще й свого роду полігоном, де росіяни можуть випробовувати нову зброю та гартувати своє військо в бойових умовах.    

Звідси і найслабша ланка у “чортовій дюжині” пунктів міських домовленостей – закриття кордону. Відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України у всій зоні конфлікту має розпочатися лише в перший день після проведення там місцевих виборів. А завершитися – тільки “після всеосяжного політичного врегулювання” до кінця 2015 року за умови проведення конституційної реформи, ключовим елементом якої є децентралізація, а також прийняття постійного законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей (пп.9 і 11).

Тобто навіть якщо все піде, як по написаному, то відновити контроль над кордоном Україна зможе не скоро. І це чи не найбільший мінус. Бо до кінця цього року, а можливо, і довше (якщо, наприклад, процес внесення змін до Конституції затягнеться чи сепаратисти не погодяться з тими чи іншими положеннями про  “особливий статус”) російсько-український кордон в зоні конфлікту буде залишатися таким же відкритим для російських танків, ракет і бойовиків, як зараз.

Можна тільки уявити собі, яка демократична атмосфера пануватиме на тамтешніх виборах і кого мешканці “окремих районів” виберуть в органи місцевого самоврядування під дулами російських автоматів. Навіть якщо вибори відбудуться у відповідності до українського законодавства, це буде просто легітимізація бойовиків, переведення їх у законний статус. Очевидно, що Путін хоче створити на території України маріонетковий регіон, який можна буде використовувати для саботажу євроінтеграційних потуг України, а також тиску на офіційний Київ. Якщо ж добитися цього не вдасться, не виключені спроби розчленувати Україну.

А ось фінансувати всю цю гоп-компанію належить, звісно, Україні. Пункт 8-й передбачає “визначення модальностей повного відновлення соціально-економічних зв’язків, включаючи соціальні перекази, такі як виплата пенсій та інші виплати”. Щоправда, тут згадується і “своєчасна оплата всіх комунальних рахунків, відновлення оподаткування в рамках правового поля України”. Але навряд чи сепаратисти відтепер будуть справно платити Україні за житлово-комунальні послуги, а зібрані податки перераховувати в Київ.

 

Тінь Путіна

Цікаво відзначити той факт, що Комплекс заходів у Мінську підписали тільки учасники Тристоронньої контактної групи. А саме: спецпредставник голови ОБСЄ, посол Гайді Тальявіні, другий президент України Л.Д. Кучма, посол Російської Федерації в Україні М.Ю. Зурабов, а також О.В. Захарченко та І.В. Плотницький. Причому двоє останніх підписантів так і вказані під документом без жодних регалій, ніби прості громадяни, та без жодної прив’язки до ніким не визнаних “ДНР” та “ЛНР”. Меркель, Олланд, Порошенко і Путін нічого не підписували, а тільки усно схвалили домовленості.

Те, що за лідерами цих квазідержавних формувань стоїть Путін, ще більше стало зрозуміло всім, коли вони приїхали на зустріч “нормандської четвірки” в машині помічника російського президента Владислава Суркова. Москва використовує їх як пішаки у великій грі на геополітичній шахівниці, де колишній полковник КДБ бореться із Заходом, власне із США, за право вирішувати долю світу. Путін явно бажає повернутися у звичний і комфортний йому двополярний світ часів “холодної війни”, коли “миролюбного” СРСР усі боялися. Зараз він ще час від часу переставляє свої “фігури”, імітуючи ходи, але, здається, тільки й мріє хряснути противника дошкою по голові. 

Біда в тому, що російські дипломати вміють говорити правильні слова, але при цьому вкладати у “взаємовигідні” угоди міни уповільненої дії. Відтак увесь цей переговорний процес і схвалений у результаті нього документ для України – як ходіння по мінному полю: де, коли і який з підписаних у Мінську-2 пунктів “рвоне”, залишається лише чекати. А те, що “рвоне”, можна загалом не сумніватися, бо не для того Путін їздив у Мінськ, щоб допомогти Україні здолати сепаратизм і відпустити її в Європу. Їхав він лише для того, щоб показати всім і вся, хто в цій частині світу хазяїн.

Британська “The Times” пише: “Владімір Путін задоволений собою. Він захопив Кримський півострів, розпалив сепаратистський рух на сході України і проїхався своїми танками через незахищений кордон, а тепер за допомогою двох європейських лідерів “заморозив” вибухонебезпечний конфлікт на континенті…”

Тому можна спрогнозувати, що Україну чекають подальші нелегкі випробовування. Як заявила днями канцлер Німеччини Ангела Меркель, “гарантій того, що наші зусилля увінчаються успіхом, немає”. Щоправда, з реакції у світі видно, що з кожним днем там все чіткіше розуміють, що ж насправді робиться на сході України і хто там дійсно є агресором. І це вселяє надію…

Тарас ТКАЧУК