Цікаво, чи можна за допомогою ножиць визначити, скажімо, рівень інтелекту? Я цілком серйозно.

Хто не знає, тим скажу: я давно бавлюся папером, роблю всілякі витинанки, інші паперові композиції, пласкі і об’ємні. Доводиться часом вчити цього дітей, наприклад, у гуртках чи студіях. Сьогодні в одній розмові згадала, як у певній школі нашого міста я прийшла на перше заняття гуртка паперової пластики. У кабінет, де ми мали займатися, прийшли діти 5-6-7 класів. І ось я пояснила, що це за гурток такий новий, що ми будемо робити з паперу. А далі роздала учням по аркушу формату А4, щоб зробити з ними нескладну (на мою думку) витинанку —- ангела. Для цього треба було зігнути аркуш вздовж, намалювати обриси ангела (точніше, половини ангела) і вирізати все по тих лініях, а потім розгорнути аркуш. Ну, і звичайно, мав вийти гарний симетричний ангел.

Робота була нескладна —- до того я не раз вже робила з дітьми таку штучку. Але виявилось, що не все так просто. Мене здивувало, що діти ніяк не могли втямити, що таке скласти вдвоє аркуш вздовж, кутик до кутика. Складали абияк; пояснити, що треба скласти рівно та ще й акуратно, було неможливо. Ніхто не розумів, навіщо складати той листок рівно. Адже може бути й так! Далі якось з горем-бідою намалювали обриси ангела. Тепер залишалось вирізати. І тут я стикнулася з несподіванкою: багато учнів не вміли різати ножицями! Різали так, ніби робили це вперше у житті. Папір заминався, рвався, видирався, але не різався. Неслухняні ножиці то справа, то зліва виривали папір «з м’ясом». Щоб різати папір точно по лінії, проведеній олівцем —- про те не було навіть мови. Мене здивувало, що серед тих, для кого ножиці стали новиною, були і семикласники (!).

Потім я спілкувалася з учнями молодших класів, і виявилось, що вони значно краще дають собі раду з ножицями. Цього факту я не могла собі пояснити. Невже, дійшовши до сьомого класу, дитина поступово втрачає навички користування ножицями?!

Згодом я з тими малявками успішно займалася цілий рік, а от зі старшими справа поступово заглохла. Але мова не про те, зрозуміло. Мова про ножиці. Після того пам’ятного вступного заняття з франківськими мауглі я не раз звертала увагу, як різні люди користуються ножицями. Таких масових випадків цього синдрому більше не пригадую, але «цікаві» випадки траплялися і далі. Найчастіше зауважую, що людина, якщо треба розрізати папір по певній лінії, чи то рівно, чи то хвилясто, —- ріже зовсім не по лінії. І це для мене психологічна загадка: людина робить це зумисне, чи не бачить різниці, де лінія, а де її немає, а чи постійно перебуває в такому стані, шо всьо пофіг? Я робила не раз такий дослід: даю дорослій людині витяти з паперу якусь нескладну загогулину (це буває часто, бо коли я, наприклад, оформляю витинанками кафе, народ спостерігає з цікавістю і знаходиться багато добровільних асистентів). Окремо зауважую, що різати треба по лінії, себто точно по контуру. 95% асистентів будуть різати «вакруг да около». Чомуууу?! Ех, нема на них Фрейда!…

Тепер собі думаю: чи можна вважати цивілізованою людиною ту, яка вже вміє різати ножицями? Не якось там фігурно, художньо, а звичайно. Так, що папір не рветься, не мнеться, а просто ріжеться…

Як на мене, то ножиці можуть бути таким своєрідним тестом. Не вмієш ними різати — значить, мауглі. Звичайно, не тільки ножиці. А і, наприклад, унітаз. Багаторічні спостереження підтверджують: чомусь більшість українців не можуть зазвичай вцілити у центр мішені. А от громадяни Євросоюзу (в будь-якому стані) завжди можуть поцілити у «десятку». І дупа ніби у всіх однакова. Теж загадка.