“ДахаБраха” – київський музичний етногурт. Його організатором, художнім керівником та продюсером є Владислав Троїцький (Центр сучасного мистецтва «Дах»). Назва гурту, за офіційною версією, походить від староукраїнських слів «давати» і «брати».

 

Гурт сформувався на початку 2000-х років у творчій атмосфері театру «Дах» з молодих фольклористів та музикантів, яких згуртував навколо себе Владислав Троїцький. У 2004 р. він починає активну концертну діяльність, у грудні 2004-го виступає на Майдані. У наступні роки “ДахаБраха” – постійний учасник фестивалів етнічної музики, зокрема виходить на сцену фестивалю «Шешори». Також гурт бере участь у виставах театру «Дах».

 

За десять років творчої діяльності “ДахаБраха” подарував фанатам п’ять чудових альбомів: “На добраніч”, “Ягудки”, “На межі”, “Light” та спільний проект з “PortMone”. Зі світовим турне музиканти побували в Австралії, Іспанії, Франції, Америці, Німеччині, Росії, Ірландії та інших країнах, де знайомили людей з українською народною творчістю в талановитій обробці.

 

До складу гурту станом на сьогодні входять: Ніна Гаренецька (вокал, віолончель, басовий барабан); Ірина Коваленко (вокал, джембе, перкусія, басовий барабан, жалійка, волинка, флейта, бугай, акордеон); Олена Цибульська (вокал, перкусія, басовий барабан, гармошка); Марко Галаневич (вокал, дарбука, табла, діджеріду, тромбон, акордеон).

 

16 березня “ДахаБраха” в рамках ювілейного туру буде виступати в Івано-Франківській філармонії. Напередодні цього концерту “Галицький кореспондент” пропонує розмову з Марком Галаневичем.

 

– За останні два роки ви вийшли на якісно новий концертний рівень: великі й відомі європейські фестивалі, повноцінні тури в США (не для діаспори по церквах, а в реальній ситуації американської сцени)…  Які висновки і відчуття від такого підйому в кар’єрі гурту?

Та відчуття такі, що треба далі працювати і дякувати Богові, який дає нам сили і можливості робити музику, дає нам таку публіку по всьому світу, яка розуміє, відчуває її і проживає її нами. А сили нам потрібні, бо під час останнього туру Північною Америкою за місяць ми мали 22 концерти. Вільні дні – то суцільні переїзди чи перельоти материком. Є відчуття, що потрапив в такий шоу-бізнесовий молох, в систему, де сам собі не належиш. З іншого боку, це шанс встигнути зробити щось значиме у своєму житті і заявити про це якнайгучніше. 95 відсотків усіх фестивалів і місць, де ми виступаємо у світі, ніколи не бачили і не чули українських музикантів. Тому це для нас величезна відповідальність і виклик. Останнього року наші виступи за кордоном набули ще й якогось політично-громадського відтінку, і щоразу ми відчуваємо велику підтримку та солідарність всього світу з нашим народом. 

– Десять років життя, і ви реально зараз – один з найдостойніших українських експортних культурних продуктів, який у світі з високим рівнем розвитку культури сприймають “на ура”. Як думаєш, чому українська сучасна музична сцена не демонструє такий запит?

Я не дуже розумію, що таке “українська музична сцена”, що це за інституція чи явище. В Україні ми маємо свою публіку в кожному великому місті.  Українська публіка для нас найкраща і найрідніша. Так, ми маємо мало концертів вдома, але не через відсутність інтересу з боку аудиторії, а через великий інтерес з іншого боку, з-за кордону. Так, у нас зовсім не налагоджена, наприклад, співпраця з Міністерством культури. Все, чого ми досягнули, робилося власними силами, крім двох поїздок у Грузію ще за Ющенка.

– “ДахаБраха” експериментує зі звучанням і звуком. Від чистого енергетичного шаманізму барабанів ви зараз звернулися до класичних інструментів, як-от віолончель, рояль… Наскільки ви відкриті до експериментів і чи можливе поєднання вашої ідеї з електронним звучанням або роковим?

Жанрових і стилістичних рамок ми ніколи собі на ставили. І куди приведуть нас наші музичні експерименти, не знаємо наперед. Електронні музиканти і діджеї (наші і закордонні) час від часу звертаються до нас за матеріалом, роблять всякі кавери і ремікси, часто виходить досить цікаво. Наша творчість – суцільний експеримент, нам до цього не звикати. Та й ми самі свого часу робили кавер на австралійський драм-енд-басівський колектив «Concord Down».

– Артистки “Дахи…” є професійними фольклористками. Чи продовжуються експедиції і пошуки нового матеріалу і за якими ознаками ви відбираєте той матеріал?

Вже декілька років на експедиції зовсім немає часу. Добре, що ще є матеріал, зібраний дівчатами, їхніми колегами та викладачами раніше. І зараз, працюючи над новим альбомом, ми використовуємо старі напрацювання, розшифровки та записи. Водночас розуміємо, що з кожним роком носіїв прадавнього знання наших пращурів стає все менше і менше. Зв’язок між поколіннями обірвався, і бабусі не передають своїм дітям та внукам старі пісні. Змінився побут, зникли ритуали. Телевізор, а нині й інтернет замінили людям все дозвілля зі стародавніми піснями, легендами, казками, іграми. Сподіваємось, що використання нами старих пісень є однією з можливостей активізації та актуалізації нашого спільного пісенного бекграунду.

– На сцені вас четверо – один артист і три артистки. Оця різниця енергій, чоловічої і жіночої, що вона для тебе означає і чи відчуваєш ти її? Адже один чоловік проти трьох жінок – так чи інакше, це природний конфлікт…

Так, ця різниця між нами існує. Це факт. Але ще з університету, де в мене в групі було 22 дівчини і двоє хлопців, я навчився пристосовуватися до цих обставин і відповідати по всій строгості за всю сильну половину людства. 

– Все, за що береться Влад Троїцький, – чи то театр “Дах”, чи “ДахаБраха”, чи “Дах Дотерс”– має ознаки унікальних мистецьких ідей і рішень, стає надзвичайно успішним. Наскільки самостійні ви, “діти” Троїцького?

Ми – “діти” Троїцького. Але ми вже дорослі діти. І коли на початку нашого шляху Влад нас вчив робити кожен крок, то зараз він може просто вказати напрям руху. Далі ми самі придумуємо, яким чином, яким засобами досягнути певної мети, втілити певну ідею. І до сьогодні він – наш ідейний натхненник і людина, без думки якої не виходив жоден наш альбом. Іноді він дистанціюється, переключає увагу на інші проекти, які забирають силу й енергію. Проте зараз ми знову стараємося працювати разом над новим альбомом, принаймні коли він в Києві.

Головною темою альбому буде дорога чи то шлях як явище метафізичне. Але практично це буде виражатися в тому, що ми спробуємо використати пісні з різних регіонів України, які проїжджає такий собі умовний чумак. З Криму, далі степом, Слобожанщиною – і так далі, аж за Карпати. Наш чумак буде в різних селах, де може натрапити як на весілля, так і на похорон чи проводи до війська… Якщо говорити про жанрову реалізацію, то найбільше композиції будуть схожі на блюз в нашому його розумінні. Назвемо його, наприклад, степовий блюз (посміхається).

– Ви надзвичайно відкриті для творчих контактів – спільні виступи з білоруською групою «PortMone», колаборації з франківською “Перкалабою”… Що для вас є вирішальним для такого контакту?

До списку цих колективів можна внести ще фіна Кімо Похйонена, вірменина Давіда Інґібаряна, ансамбль перської музики «Джам» і багато інших цікавих музикантів. Для початку нам має сподобатися музика один одного. Далі – людські взаємини і час, щоб втілити задумане. Від цієї співпраці, безумовно, всі ми виграємо. Проте наразі, мабуть, якби і Роберт Плант звернувся до нас з пропозицією колаборації, то ми б і йому відмовили. Поки свій альбом не закінчимо, нічим іншим займатися не будемо. На черзі ж у нас надзвичайний проект з великим європейським симфонічним оркестром. Яким саме – хай буде таємницею.

– Концерт в Івано-Франківську є в рамках ювілейного туру. Десять років – і багато, і мало. Що ви втратили за цей час і що здобули?

Здобули друзів, аудиторію, досвід, певною мірою, професіоналізм. Ну, і втрати, звісно, є. Ми перестали грати наші вистави, з яких ми починали і виростали. Проте тут питання: як реагувати на ці втрати? Адже так складається наша історія, і не варто сильно цим перейматися й рефлексувати. Це незворотне, все рано чи пізно закінчується. Так само, як не можна паритися тим, що зараз зима, а не літо.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ