Гуцулка Ксеня – легендарна українська пісня-танго, яка з роками не втрачає популярності. Її переспівували десятки, а то й сотні разів. Та мало хто знає, що оспівують у ній не якусь вигадану Ксеню або ж збірний дівочий образ, а цілком реальну дівчину родом із Шешор. Її ім’я – Ксенія Бурачинська-Данилишин. Живе вона у Чикаго. Найвідоміша у світі гуцулка розповіла “Ukrainian Chicago” історію створення безсмертного хіта та те, чому вона разом із родиною опинилася за океаном.

Багато українців узагалі не знають, що в славнозвісної “Гуцулки Ксені” є автор, та вважають пісню народною. Втім, це не так. Коли маленькій Ксені Бурачинській було 13 років, її дядько, Роман Савицький, написав для неї пісню. Трапилось це наприкінці літа, приблизно на початку 1930-их років. Мама Ксені – Ірина Бурачинська – влаштувала прийом, на який з’їхалось дуже багато гостей. Тоді ж Ксеня й попросила дядька написати таку пісню, щоб уся Гуцульщина співала.

Створену спонтанно пісню шалено полюбили. Газети одна за одною публікували фото із тією самою дівчинкою з ‘‘Гуцулки Ксені’’ та описували її вроду. Здавалося, про неї знали всі. Сама Ксеня від раптової популярності, зізнається, була не в захваті. Її впізнавали зовсім чужі люди, навіть коли просто дізнавались її ім’я – в той час воно було не надто поширеним. ‘‘Мені це не подобалось, я не хотіла, щоб на мене звертали увагу’’, – розповідає вона.

Із початком війни Ксениній родині довелось утікати, її брата хотіли арештувати. Деталі втечі Ксеня пам’ятає з труднощами, адже минуло понад 70 років. Пригадує, що в них була велика хата посеред мальовничих гір, поруч – річка. Та усе довелось залишити. Родина втікала спершу до Словаччини, а згодом до Німеччини. Там затримались надовше – Ксеня навіть вступила до університету в Мюнхені, але перебиватись без роботи було непросто: ‘‘Німці не були злі до нас, але не було праці, – згадує Ксеня. – Згодом американці закликали мого чоловіка до себе, він був ветеринаром, а вони потребували доброго харчу для армії’’.

До США вирушили кораблем. Ксеня з мамою дуже важко пережили подорож, цілу дорогу практично не піднімались з ліжка. Врешті прибули до Нью-Йорка, а уже звідти перебрались до Чикаго.

Перші роки в еміграції минали у скруті. Будучи новими переселенцями, англійську знали погано. Щоб придбати власний дім, довелося довго і важко працювати. Незважаючи на всі складнощі, своїх дітей вирішили виховувати в українських традиціях, навчали їх рідної мови. ‘‘Після років життя у діаспорі вони досі розмовляють правильно’’, – пишається Ксеня і скромно додає – має звичайне життя, як у всіх інших людей.

Після виїзду з України на рідній Гуцульщині побувала двічі. По приїзді односельчани гостю впізнали відразу – знали її від маленької. Хвалились неушкодженими церковними дзвонами, які ще до війни купив батько Ксені, а пізніше їх довелось сховати від більшовиків. Щоб допомогти поратись на могилі батька та діда, ціле село зібралось.

Згадує і неприємні моменти: що авторство присвяченої Ксені пісні приписував собі інший чоловік. ‘‘Мені навіть листи у США присилали, щоб я відмовилась від своїх слів про дядькову пісню. Але я цього не зробила’’. Ксеня Бурачинська-Данилишин не сперечалась через авторство, яке, за однією з версій, належить композитору Ярославу Барничу. Зайвий раз доводити, що вона та сама Ксеня, не потребує. Та й хіт, який зробив її ім’я відомим на увесь світ, давно зажив своїм власним життям.

5.03.2015